Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

Круглі очиці керівника загорілися хижою жадібністю. Павлюк зрозумів, перший хід зроблено правильно. Додав:

— Закінчимо справу — одержите ще.

— А яку справу? Яку? — забубонів Силаєв.

Натяк, що гроші дано недарма, трохи злякав його. Проте він уже не міг подолати пожадливості і тремтячими руками засовував пачку у внутрішню кишеню, від хвилювання не потрапляючи в неї.

— Ви прочитали листа, знаєте, від кого він, знаєте, що мені треба беззастережно коритися?

— Знаю, ваша милість.

Павлюк уловив у голосі Силаєва нотки невпевненості, сумніву. Знизавши плечем, несподівано. Сказав:

— Я теж дещо знаю. До війни ви сиділи у в'язниці за шахрайство. Вийшли, коли місто зайняли німці.

Силаєв не відповів.

— В роки окупації служили чиновником міської управи. Зараз живете під чужим прізвищем… Як бачите, нам з вами краще ладити.

— Та я що? Хіба я проти.

— Ото ж бо… Мені треба поїздити по країні, щоб без усяких там перекладачів і зайвих свідків дізнатися про становище сектантів у Радянському Союзі. Нічого страшного в цьому нема, я не розвідник, не диверсант. Допомагаючи мені, ви майже нічим не рискуєте… Вам треба зберегти деякі речі, які у вас залишу, і переховати мене на певний час, поки вщухне галас у зв'язку з моїм зникненням і мене перестануть стерегти на виїздах з міста.

— Це так, це потрібно, — підтвердив Силаєв.

— І потім, коли повернуся, ви дасте мені притулок.

— Важко, ой, важко, — забубонів Силаєв. — Людина не голка, де її сховаєш? У мене тут не можна — віруючі до мене день у день ходять, щоб бува не побачили. До когось би іншого повести…

— Ні! — різко перебив Павлюк. — Про мій приїзд ніхто не повинен знати.

— Атож, я те саме й кажу… В молитовний дім не можна… Просто не збагну, хоч в яму вас саджай…

— В яку яму?

Силаєв махнув рукою.

— Тут… один є. Подвиг прийняти хоче. Як схимник, так би мовити. На ділянці, де молитовний дім наш, флігельок стоїть. У флігельку підвал. Так він хоче у підвал сісти і три роки там просидіти — богу на славу, собі на подвиг.

Павлюк знизав плечем.

— Цікаво. А як же власті таку штуку дозволяють?

— У властей, ваша милість, без того клопоту тепер досить: місто німці зруйнували, жити людям ніде, води немає, трамвая немає… І потім, за законом, з ним нічого не зробиш, порядку він не порушує. Антирелігійній пропаганді свобода і релігії свобода. Тут лише переконанням можна, — пояснив Силаєв.

— Добре, — сказав Павлюк. — Відразу придумати важко. Завтра я з перекладачем відвідаю ваш молитовний дім. Непомітно передам вам записку, там буде сказано, що робити.

— Слухаю, ваша милість…

… Хвилин через сорок Павлюк опинився в закутку між двома сараями у великому дворі, пустинному й темному в цей час.

Вийшов із закутка містер Блеквуд.

Воробйов давним-давно забув про іноземців, що приїхали на «Тускарорі». Однак згадати про них довелося. І згадати за незвичайних, навіть трагічних обставин.

Рано-вранці, ще до початку робочого дня, Воробйову подзвонили додому. Сталася подія, яку треба було негайно розслідувати. На березі мори, кілометрів за три від міста, знайдено речі й бумажник з документами іноземного підданого Томаса Блеквуда. Є підстави підозрівати самовбивство.

Коли підійшла службова машина, Воробйов уже чекав біля під'їзду. Хвилин за двадцять він був на місці події.

Його зустрів міліціонер, і вони разом попрямували до моря. Воробйов уважно роздивлявся навколо, намагаючись визначити, де він перебуває, щоб мати якнайточніше уявлення про всі обставини події.

Ліворуч від міста тягся піщаний пляж, ще безлюдний у цей ранній час. Закінчувався пляж косою, що утворювала невелику мілководну бухточку. До бухточки берег спускався вузькою лощовиною, а далі, праворуч, починався стрімкий обрив, під яким у воді й біля неї в хаотичному безладді валялися брили пористого жовтого каміння.

Воробйов і його супутник спустилися схилом лощовини до води.

— Прийшов він сюди увечері, але не раніше десятої години, — сказав міліціонер, показуючи на сліди, що вели до моря. — Надвечір ішов дощ, о десятій перестав.

Промокла земля підсохла, і відбитки підошов збереглися чудово, як на гіпсі. Воробйов оглянув їх, зміряв і лише тоді пішов до речей самовбивці.

На березі, набагато вище від лінії прибою, лежав сірий костюм і коричньові черевики. Штани, піджак, сорочка були дбайливо, по-магазинному, складені і притиснені масивним каменем. Черевики на товстій каучуковій підошві стояли рядочком, поблискуючи тупими носами. Все це виглядало дуже буденно: акуратна людина, що дбайливо береже свої речі, пішла купатися. Ось зараз вона вийде з води, почне розтирати себе рушником…