Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Містер Блеквуд, — намагався урезонити його перекладач, молодий червонощокий юнак, якого колеги фамільярно називали Димою, — потерпіть лише кілька днів. Пізніше будуть вільні номери, неодмінно будуть.

— Ні, — відрізав Томас Блеквуд. — Я можу поступитися чим завгодно, тільки не релігійними обов'язками.

Дима обернувся до адміністратора готелю, в присутності якого відбувалася розмова, і почав просити його:

— Може, знайдете, га, Мироне Михайловичу? Не хоче удвох жити, та й годі, хоч кілок на голові теши. Каже, молитися звик… Воно й справді. Коли в людини звичка така…

Адміністратор зам'явся.

— Є номерок, та…

— Що?

— Менший розміром, меблі гірші, вікно не на море, а у двір.

— Містер Блеквуд, номер є, але не такий комфортабельний, як приготовлені для вас.

— О! — задоволено відповів Блеквуд. — Я розумію, що перебуваю в потерпілій від війни країні, і на особливий комфорт не претендую.

— Ходімо, — сказав Дима.

Носильник узяв речі Блеквуда. Пробуркотів:

— Чемодани ледве піднімеш. І що вони туди кладуть?

— Щоб тобі роботи завдати, — пожартував Дима, — за тисячі кілометрів залізо везе.

Піднялися на третій поверх, чергова дала постояльцеві ключ.

— Я вам потрібен? — спитав Дима, коли внесли чемодани і Блеквуд розмістився в новому житлі. — Хочу подивитись, як улаштувалися ваші супутники.

— Будь ласка, йдіть, — сказав Блеквуд. — Чекаю вас завтра о десятій.

— Добре, до побачення.

Дима вийшов.

Блеквуд замкнув за ним двері, зняв плащ, сів у потерте плюшове крісло і, не поспішаючи, з насолодою закурив.

Синій дим прозорою смугою тягнувся до щілини у кватирці. Блеквуд дивився на нього, але не бачив його — він щось обмірковував.

Наступного дня, точно в призначений час, Дима ввічливо постукав у двері до Блеквуда. Іноземець уже чекав його. Запропонував сісти, почастував запашною єгипетською сигаретою. Дима не курив, однак з цікавості взяв сигарету, затягнувся і, закашлявшись, кинув її в попільницю. Тимчасом Блеквуд пояснював мету свого приїзду в Радянський Союз.

— Я один з членів Всесвітньої сектантської ліги. Маю достаток, який дозволяє мені не турбуватися про насущний шматок хліба і повністю присвятити себе справам, що не дають прибутку тут, але сторицею окупаються там, — Блеквуд підвів очі до стелі.

«Ханжа, мабуть, — подумав Дима. — Скільки іноземців бачив, а такого вперше».

— Ліга уповноважила мене зібрати відомості про становище сектантів в Європі після спустошливої бурі, що пронеслася по землі. Я побував у Франції, в Італії, тепер приїхав до вас…

Дима слухав з професійно-чемним виразом обличчя. Справи іноземця цікавили його мало. Після сигарети дерло в горлі, хотілося кашляти.

— Я прошу нас допомогти мені зв'язатися з місцевими сектантськими організаціями. Вони, безперечно, є у вас, — закінчив Блеквуд.

— Не знаю, — відповів Дима, — ніколи не цікавився. Зробимо так. В облвиконкомі є спеціальний відділ, він, здається, називається «Відділом у справах релігійних культів». Підемо туди, і там нам дадуть необхідні відомості.

— З охотою, — погодився Блеквуд.

— … Навряд чи знайдеться тут для вас багато роботи, — ледь посміхаючись, сказав Блеквуду в облвиконкомі літній сивіючий чоловік з променистими очима. — Взагалі віруючих у нашій країні з кожним роком стає все менше, а сектантів — і поготів.

— Так, я чув, — кивнув Блеквуд, коли Дима переклав ці слова. — Атеїзм у вас робить дивовижні успіхи… Скільки молитовних домів у місті?

— Два. Євангелістів і «слуг сьомого дня».

— Де живе пресвітер євангелістів? Сподіваюсь, мені дозволять з ним зустрітися? В присутності перекладача, зрозуміло. Я не знаю російської мови.

— Ви можете зустрічатися з ким завгодно — в присутності перекладача і без нього. Адреса глави євангелістів, — працівник облвиконкому вийняв блокнот, знайшов потрібний запис, — Червонофлотська, шість, прізвище його Грошенков.

Блеквуд дбайливо записав адресу, прізвище. Підвівся. Потім, ніби згадавши, попросив через перекладача:

— Скажіть, будь ласка, ще й адресу керівника секти «слуг сьомого дня». Може, заїдемо і до нього.

Прохання його було виконано. Блеквуд так само дбайливо записав і цю адресу.

Автомобіль, найнятий Блеквудом на цілий день, чекав біля під'їзду. Незабаром іноземець і перекладач опинилися на тихій вулиці біля старенького похиленого будиночка, в якому жив пресвітер місцевих євангелістів.

Грошенков — не такий старий, як підтоптаний, з блідим обличчям хворого на хронічну виразку шлунка — особливого ентузіазму під час зустрічі з єдиновірцем не виявив. Але на запитання відповідав докладно і відверто, чесно признаючись, що в секту входять тільки старі люди, молоді там майже зовсім немає, та й взагалі кількість віруючих з року в рік зменшується. Грошенков говорив, дивлячись не на Блеквуда, а на Диму, неначе скаржився. З обличчя його не сходив кислий вираз, і Димі спало на думку, що всі євангелістські справи, мабуть, осточортіли Грошенкову і пресвітер займається ними лише в силу багаторічної звички.