Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Почуття органічної неприязні в нього було не тільки до самого Альохіна, а й до обох його підлеглих. У старшому лейтенантові він, пригадавши, впізнав офіцера, який не привітав його в місті, а потім, широко розкривши очі й відверто придурюючись, нахабно виправдувався. («Винуватий… Не помітив… Вибачте, товаришу капітан… Я контужений… слабий на голову… У мене припадки…») І при цьому, щоб від нього скоріше відчепилися, вдавав, що от-от зомліє. А сьогодні, прокинувшись тут, у лісі, і побачивши його, Анікушина, повівся так нахабно («Явлення Христа народу!..»), що навіть недоумкуватий Альохін відчув, що треба негайно втрутитися. І цей лейтенантик… Хлопчисько, який без вагань змусив би його повзти по-пластунськи — без будь-якої на те потреби!.. Заїкуватий, а й собі!.. Без сумніву, знає про нього все, напевне, дивився в комендатурі і його особову офіцерську справу, а як придуркувато липнув: «Товаришу капітан, випадково ви не з Москви?..» «Випадково»!.. «Де я вас зустрічав?.. Ви на когось схожі…» Дешеві провокаційні запитаннячка, розраховані на боягузів чи дурників. Не на того напали!..

Тієї хвилини, коли Альохін витяг пістолет і погрожував ним Чубарову, в Анікушина вмить визріло рішення. Він не мовчатиме про цю сваволю, він завтра ж напише рапорт. Тільки не майорові і не начальникові гарнізону — ці люди, мабуть, не захочуть зв'язуватися з особістами, не будуть займатися наживанням неприємностей. Він напише в Москву — це його право, передбачене статутом, як військовослужбовець пін може звернутися безпосередньо навіть до наркома оборони — Верховного Головнокомандуючого.

Коли Альохін, присівши навпочіпки, скинув петлю з наплічних лямок з гузиря речового мішка і почав морочитися і вузлом на шворці, Анікушин, стоячи за його правим плечем, побачив у круглім просвіті зверху в речовому мішку те, що її сподівався побачити: верхню темно-коричневу шкуринку армійської чорної хлібини.

Що ж іще, крім харчів, могло бути в речових мішках піхотних офіцерів, котрі через якийсь тиждень, максимум через два, — він знав порядки резервних полків, — мали вирушати на передову?.. Він добре уявляв собі весь цей нехитро-мудрий фронтовий скарб: запасні онучі і пара білизни, иафельний рушничок, бритва, шматочок мила, помазок, фляга, дві-три книжки (найчастіше «Бойовий статут піхоти» і «Посібник із стрілецької справи»), ну й, можливо, щось нетабельне: флакончик дешевого одеколону, вовняні шкарпетки й тепла спідня сорочка або светр, які завжди мусять носити за собою без ужитку з весни до осені.

Скільки разів після бою йому доводилося просто в окопі чи в бліндажі розбирати, і роздавати бійцям особисті речі вбитих офіцерів, таких ось Єлатомцевих, Чубарових і Васіних…

Чорна хлібина, яку він побачив у лейтенантовому речовому мішку, подіяла на нього, без перебільшень, як червона шматина на бика. З одного боку, були його побратими, офіцери-фронтовики, які отримали законний армійський пайок і в ньому житній з домішками хліб, норму, визначену наркомом, і ні грама більше, з другого боку — тилові особісти, які споживали без міри, скільки влізе, білий, як довоєнний, із справжнього питльованого борошна коровай та інші делікатесні харчі, призначені за наказом лише пораненим у госпіталях і льотчикам бойових екіпажів.

І ось ці нахабні, впевнені в своїй безкарності люди без санкції прокурора з чистої сваволі обшукували його побратимів, фронтовиків, яким через тиждень чи два доведеться знову проливати кров, захищаючи Батьківщину.

Та хто він такий, цей Альохін?! Який-небудь висуванець — напевне із села — з п'ятьма, максимум сімома класами освіти… Потрапив за анкетними даними в особісти, нахапався в армії вершечків, міських словечок та військових термінів і переконаний, що йому все дозволено… Просто не наривався — його ніхто не спиняв, не вчив, не ставив на місце!

«Що хочуть, те й чинять!.. — зціпивши зуби від обурення й до болю зімкнувши за спиною пальці рук, повторював у думці Анікушин. — Ні, я цього так не залишу!.. Я їм покажу, як погрожувати пістолетом та обшукувати фронтовиків!.. Це їм так не минеться!.. Боятися їх можуть комендант чи начальник гарнізону, а Верховний у баранячий ріг їх скрутить!

І тут він подумав, що поки рапорт розглянуть у Москві і вживуть якихось заходів, мине не менше місяця, а за цей час багато що може змінитися… Він сам, можливо, вже буде в діючій армії, а Альохіна теж можуть кудись перевести.

І, подумавши так, він відчув пекуче бажання, гостру непереборну потребу показати цим особістам зараз же, негайно, що на відміну від інших він їх аніскільки не боїться і що він не лякливий папуга, який покірно виконує всі накази, — у нього є своя голова на в'язах, він здатний і сам вирішувати і відповідати за це.