Вольфганг Шрайєр - Акротірський шпигун

Через вісім днів ми висадилися на Кіпрі. Я потрапив до передового загону, яким командував мій приятель Білл. На двох «джипах» морського відомства ми проїхали квітучою рівниною на шістдесят кілометрів у глиб острова. Солдати, що супроводжували нас, весь час тримали автомати напоготові. Я зрозумів, що місцеве населення продовжує упереджено ставитися до британської корони; та, хвалити бога, в дорозі нічого не трапилось.

Коли в мерехтливому від спеки повітрі виринули перші будинки столиці острова — Нікозії, Білл Шотовер сказав мені:

— Ну, любий друже, тут наші дороги розходяться. Тебе викликає для якогось особливого доручення командування повітряними силами… Я не знаю точно, для чого саме, але думаю, що це почесне завдання. Дивись, Роджер, не підкачай! See you later, old boy [5] До скорого побачення, старина! (англ.). .

Він ляснув мене своєю важкою лапою по плечу і, звелівши шоферові зупинитись, без зайвих церемоній виштовхнув мене з машини, а сам помчав геть.

Я опинився перед довгою, присадкуватою будівлею, обнесеною «їжаками» з колючої проволоки. Біля вартового в сталевому шоломі, з-під якого блищало мокре від поту чоло, стояв припорошений пилюкою щит з написом MEAF-HQ, що мало означати «Штаб повітряних сил на Середньому Сході». Тут перебувало командування британських повітряних сил, якому були підпорядковані всі аеродроми й бойові літаки в Іраку, Іорданії, на Кіпрі, в Лівії, а ще півроку тому — і в зоні Суецького каналу. Побачивши цей штаб, я не відчув ніякої радості на душі; і причиною цього була не тільки спека…

Якщо штаб повітряних сил викликає парашутиста для виконання спеціального завдання, то це аж ніяк не означає чогось приємного. Вся ця справа мені не дуже подобалась. Не задумуючись над тим, чому саме на мене, щойно призваного резервіста, припав цей вибір, я вирішив енергійно опиратися будь-яким спробам використати мене для якоїсь рискованої індивідуальної операції. Небезпечні завдання виконували, як правило, добровольці. Молоді офіцери часто пропускають нагоду благополучно уникнути рискованої операції, коли — з патріотичних або якихось інших благородних міркувань — у слушний момент не наважаться простим «ні» звести нанівець намагання добрих начальників умовити простачка.

— Кімната 118, сер, — сказав вартовий сержант.

На його форменій блузі під пахвами виднілися великі плями від поту. Сержант якось дивно подивився на мене, від чого моя тривога ще більше зросла. Невинний напис «Медичний відділ» на дверях кімнати № 118 теж не розвіяв мого недовір'я. Військові лікарі завжди мали сумнівну славу.

Я ввійшов туди і, незважаючи на гнітючу духоту, одразу ж виструнчився. За письмовим столом стояв сивий, досить ставний офіцер, зовсім не схожий на лікаря. На погонах у нього було по три срібних смужки і по стільки ж нашивок на рукавах — отже, це був вінг-командор — те саме, що підполковник у наземних військах. Над його головою, розрізаючи повітря, крутився горизонтальний вентилятор. Я відчув на своєму обличчі його прохолодний подих.

— Сідайте, лейтенанте, — сказав підполковник авіації приємним звучним голосом. — Хочете сигарету?

Він справляв враження симпатичного начальника. Я вирішив бути пильним і остерігатися його люб'язності. Сів і дав йому припалити.

— Якщо мене вірно поінформували, лейтенанте Андерсон, — сказав підполковник, переводячи погляд туди, де вітер від вентилятора зрізав кільця сигаретного диму, — два тижні тому ви ще займалися в Ліверпулі своїми цивільними справами.

— Так, сер.

— У чому полягала ваша діяльність?

— Я — співробітник митної служби розшуку, сер.

З того, як підполковник кивнув, я зрозумів, що він уже знає про це. Крім того, у нього в руці був якийсь папірець — безсумнівно, з моєї персональної справи.

— Які ж були ваші обов'язки? — запитав він. — Ви займалися звичайною перевіркою багажу чи мали справу з добре організованими контрабандистами?

Зневажливий тон, яким він сказав це «звичайною перевіркою», трохи образив мене, і тому я не без гордості признався, що кілька семестрів вивчав криміналістику, займав відповідальну службову посаду і брав участь у розслідуванні більшості тих злочинців, які входили до компетенції моєї установи. Недавно я вів розслідування афери з наркотиками, і досить успішно…

Лише потім я усвідомив, що мені краще було приховати свої таланти (до речі, в армії це найрозумніша тактика).

— Наркотики? — зацікавлено вигукнув підполковник. — Я бачу, містер Андерсон, що ми з вами колеги. Моє прізвище Тінуел. Можливо, ви чули про мене дещо, я кілька років підряд керував у Скотленд-Ярді [6] Скотленд-Ярд — резиденція лондонської кримінальної поліції. (Прим. пер.) головним комісаріатом по боротьбі з грабіжництвом та бандитським шантажем. Було б зайвим пояснювати вам, яке широке поле діяльності цього відділу.