Вольфганг Шрайєр - Акротірський шпигун

— З цього погляду той пан, з яким ви щойно розмовляли, напевно, кращий, — відповів я їй, сміючись. — Його інформація ніколи не старіє.

Мене здивувала її поінформованість. Хоч, звичайно, великі переміщення морського флоту ніколи не бувають суворою таємницею, бо кораблі виходять з портів на очах у багатьох людей і повідомлення про це дуже швидко проникають у пресу, все ж мене серйозно вразила така обізнаність молодої жінки.

— Ви не маєте ніяких підстав сміятися з нього, — дружелюбно сказала вон» а. — Ця людина в поті чола веде розкопки, знаходить дорогоцінні керамічні вази, а що робите ви? На кошти свого народу живете в одному з найкращих готелів і намагаєтесь водити за ніс скромну журналістку, якій і без вас багато клопоту. Вам слід би бути хоч трохи скромнішим.

— Він веде розкопки, ви працюєте не покладаючи рук, а я… ну, припустімо, що ви маєте рацію… Але ж він, певно, копає в таку спеку не власними руками?

— У нього є два турецьких робітники, які допомагають йому… Однак я сама не знаю, навіщо розповідаю вам про це. Адже ви хотіли мене інформувати, а не навпаки!

Через п'ять хвилин ми розійшлися добрими друзями, її повідомлення про те, що у Вальполя працюють два турки, мало для мене досить важливе значення. Всякий агент, який полює за військовими таємницями, потребує помічників для передачі інформації, якщо сам не користується радіопередавачем. Але останнє буває досить рідко, бо всю цю роботу — вести розвідку, зашифровувати дані й передавати їх, а крім того, ще й часто міняти місцеперебування, щоб ворожа контррозвідка не запеленгувала передавача — одній людині виконати не під силу.

Тепер лишалося з'ясувати, з ким Натан Ф. Вальполь підтримував зв'язок через тих двох турецьких помічників, — з єгипетською, сірійською, ізраїльською чи, може, й з турецькою розвідкою. Для кого він тут, на Кіпрі, займався військовим шпіонажем, якщо взагалі він шпигун?

Того ж самого дня ввечері міс Ругон познайомила мене з містером Вальполем. Він глянув на мене з-під важких повік своїми каламутно-сірими очима східного постою, мов на якогось недоречного порушника спокою.

— Радий познайомитися з вами, — похмуро сказав він і жестом запросив мене сісти за свій стіл.

Під час вечері ми говорили мало. В думці я питав себе, чи не моя присутність паралізувала язик Вальполя — адже вранці він так жваво розмовляв зі своєю чарівною сусідкою. Ми їли індичку з каштанами, смачно приправлену мускатом та грецьким ізюмом, потім випили по бокалу самоського вина, яке я з великою насолодою пив маленькими ковточками. Коли дійшли до кави, Вальполь запалив майже зовсім чорну сигару і стомлено відкинувся на спинку стільця, не виявляючи ніякого бажання розпочати бесіду.

Тоді я досить обережно почав розпитувати його про археологічні знахідки. Як відомо, людина найскоріше виявляє своє обличчя, коли тактовно почнеш цікавитися її роботою. Повинен зазначити, що до цієї бесіди я заздалегідь належним чином підготувався: всю другу половину дня просидів у англійській бібліотеці Нікозії і прочитав про кіпрську старовину все, що знайшов.

І оскільки у мене завжди була чудова пам'ять, я почував себе цілком компетентним у цьому питанні.

— Я щиро здивований, — сказав через якийсь час Вальполь, — що ви, лейтенанте Андерсон, виявляєте цікавість до таких речей. — (Мені здалося, ніби в його голосі забриніла глузлива нотка). — В наш час люди майже не звертають уваги на це. Складається таке враження, що епоха сенсаційних розкопок минула назавжди. — Він осудливо зморщив свого орлиного носа і докінчив: — А тут на Кіпрі після Чесноли майже зовсім нічого не робилося в цій галузі.

— Це був італійський археолог, чи не так? — з пошаною зауважив я.

— Це — великий попередник містера Вальполя, — сказала міс Ругон.

— Луїджі Пальма ді-Чеснола, — пробурмотів Вальполь, безцеремонно потягаючись і заклавши руки за потилицю. Одверто кажучи, від такої поведінки та ще в такому місці мене покоробило. — Так, він народився в Туріні… Повернувшись з Кримської кампанії, пішов на службу до американців і під час війни з Південними штатами дослужився до бригадного генерала. Пізніше став консулом США на Кіпрі. Тоді це була завидна посада; вона надавала йому широких можливостей присвятити себе дослідницькій роботі.

Я звернув увагу на досить культурну мову Вальполя, яка приємно контрастувала з його недбалою, а за столом навіть вартою осуду поведінкою. Незважаючи на недбалість в одязі і жестах, яка звичайно властива багатьом науковцям, він справляв враження дуже вченої людини. І хоча я знав, що кваліфіковані агенти з метою маскування нерідко проходять ретельну підготовку в певній галузі знань, — та я й сам кілька годин тому начиняв свою голову відомостями з археології, — протягом того вечора мені не раз спадало на думку, що наша контррозвідка помилилася. Жодна шпигунська школа в світі не могла б зробити з Вальполя такого любителя старовини, яким він був.