Андраш Беркеші - Агент №13

Полковника не цікавили фіранки. Він сів на диван і солодко потягнувся.

— А Шалго де?

— О боже, яка я неуважна! Зовсім вилетіло з голови. — Вона сіла поруч з полковником і тихо розповіла про все, що їй наказав передати Шалго.

Почувши новину, полковник, так само як і раніше Шалго, розхвилювався. Якщо у Меннела в Угорщині родичі, слідство доведеться розширити. Але чому про це не знають співробітники майора Балінта? Чому вони не заглянули до в'їзних анкет Меннела? Правда, він міг і не вказати там своїх рідних.

— Цікаво! — вигукнув Кара. — Досі ми нічого не знали про двоюрідну сестру Меннела… А де Фелмері?

— Купається з Ілонкою..

— Он який спритний! Пошукайте його, будь ласка, Лізо.

— Що йому сказати?

— Хай подзвонить у Будапешт товаришеві Домбаї, щоб той зібрав усі відомості про дівчину та власника «оппеля».

Ліза кивнула головою на знак згоди і вийшла. Вона вже була в саду, коли до кімнати увійшов Отто Губер.

Кара дивився на щойно поголене стомлене обличчя німця, і на мить воно здалося йому знайомим. Напружено шукав у своїй пам'яті, де він міг бачити його або на кого він схожий. Та всі намагання полковника були марними. «Це ще нічого не значить, — заспокоював себе. — Певно, кожна людина має десь двійника».

— Ну от, пане, — звернувся Кара до німця, — тепер ми з вами наодинці.

— Спасибі, пане полковнику, що дали мені змогу поговорити з вами, — сказав Губер, виймаючи з кишені шкіряний портсигар і пригощаючи полковника сигарою. — Палите?

— Тільки сигарети, — відповів Кара і закурив. Складалося враження, що Губер вагається: хоче щось сказати, але ще не вирішив, говорити чи промовчати. Він явно тягнув час, то поправляючи брюки на колінах, то пересуваючи попільницю. Нарешті він таки, мабуть, наважився.

— Пане полковнику, — почав він, — ходімте зі мною в гараж, і я покажу вам спеціальну рацію, якою обладнана машина Меннела. Передам вам і його безшумний пістолет.

Кара, звичайно, вже знав про рацію, і все ж повідомлення Губера застало його зненацька. Всього він чекав від Губера, тільки не цього. «Он як, — майнуло в гадці. — Ця людина не звикла вагатися, вона бере одразу бика за роги».

— Рацію? Пане, ви жартуєте! — продемонстрував удаване здивування полковник.

— Цілком серйозно, — посміхнувся німець. — Я знав, що це буде для вас несподіванкою.

— Це дійсно сюрприз, — кивнув головою Кара. — Такі заяви — рідкісне явища в нашій практиці.

Губер з полегкістю зітхнув. Мов дитина, яка після тривалого вагання зізнається в своїй провині батькам.

— Отже, головне я вже сказав, — повів далі німець. — Зізнаюсь, це були важкі роди. Без перебільшення — ці хвилини були важливими кроками в моєму житті. До кращого чи гіршого — сам не знаю. Зрештою, людина повинна постояти за себе. — Він крутив між пальцями сигару. Вираз його обличчя був заклопотаний. — Проте перед тим, як піти в гараж, нам треба з'ясувати ще одне питання.

— Я слухаю вас, пане.

— Пообіцяйте, що все сказане мною тепер і після цього не буде розголошено.

— Коли ви так бажаєте…

— І ви не використаєте того, що я скажу, проти мене.

— Що ви маєте на увазі?

Губер глянув у вічі полковникові. Його погляд був відвертий, як у людей, які не заперечують, щоб їм заглянути в Душу.

— Тобто ви не будете вимагати, щоб згодом працював на вас.

— Даю вам слово. Можете сказати лише те і лише стільки, скільки вважаєте за потрібне. Ваша таємниця не буде розголошена.

— Дякую, пане полковнику, — Він опустив повіки і здушив пальцями скроні, неначе хотів зібратися з думками. Потім налив повні чарки коньяку і перший випив — швидко і жадібно. — Я мушу дещо вам розповісти. — Розповідь його була уривчаста, схвильована, як у злочинця у хвилини щиросердного зізнання. — Я з сім'ї військових. Дід, батько були військовослужбовці. Може, чули колись про генерала Отто фон Губера? Він був штабним офіцером Гінденбурга. Я теж став офіцером. До того ж переконаним нацистом, гітлерівцем. Молодим офіцером штабу прибув я в Угорщину. Налагодив добрі відносини з офіцерами угорського штабу, вивчив угорську мову. Згодом потрапив на фронт. Вбивав, щоб перемагати. Вбивав, щоб вижити. Норвегія, Східний фронт, Москва, Курськ, Орел, Воронеж… Потім Нормандія. Коли довідався, що мій батько причетний до замаху на Гітлера, я зрікся його. Навіть вимагав смертної кари для нього. Батька повісили. Мати покінчила життя самогубством. Такий мій автопортрет. Груди в мене всі в орденах і медалях. А потім — полон у Франції. Культурні французи були до нас нещадними. Я організував заколот. Не знаю, чому мене не пристрелили. Зачинили на цілий рік у камеру-одиночку. Я мав час прочитати на стіні написи багатьох учасників руху Опору, яких німці вели на розстріл чи на шибеницю з цієї камери. Ці написи примусили мене замислитися…