Андраш Беркеші - Агент №13

— Скільки разів купалися з Меннелом? — спитав лейтенант і жартома схопив дівчину за ногу.

— Е, ні, ми про це не домовлялися, — заверещала дівчина, силкуючись вивільнити ногу. — Відпустіть, бо вдарю.

Фелмері відпустив її.

— То скільки ж разів? — повторив лейтенант і порівнявся з Ілонкою.

— З Меннелом? Один раз. У той день по обіді, — відповіла вона. — Це що, допит?

— Ви сказали так лише для того, щоб вигородити вашого коханого.

Дівчина повернулась і попливла боком, дивлячись на Фелмері.

— Коханого? Кого це? — здивовано протягла вона. Фелмері пірнув у воду, виринув і, глянувши на дівчину, побачив у її очах цікавість.

— Казимира. Казимира Таборі.

— З чого ви взяли, що він мій коханий?

— Я переконаний у цьому. Переконаний настільки, що можу дати голову собі відрубати.

— І чому ж це я повинна вигороджувати свого так званого коханого? — поцікавилася дівчина.

— Я мав на увазі те, що він розповів старому…

— Полковникові?

— Так.

Дівчина перепливла ліворуч лейтенанта. Сонце сліпило очі, і вона прикрила їх долонею.

— А що розповів Казимир старому? — запитала.

— Він пояснив йому, що нам повезло. Культурні умови для роботи, чудові дівчата. Під час допиту можна скупатися, порибалити. Ось, наприклад, чим не чудовий зараз у мене кабінет. Я пливу за своїм письмовим столом, ви — попереду. Відпливіть трохи: не люблю, коли зазирають у мої папери.

— Як накажете, шеф, — у тон йому відповіла дівчина. — А де ж ваш телефон?

— Тут, з правого боку. Невже не бачите?

— Дозвольте подзвонити!

Так вони пливли пустуючи. Лейтенантові подобалося, що дівчина розуміє жарти. Поволі наближалися до берега. Ілонці було приємно в товаристві лейтенанта. Проте з голови не виходили категоричні слова: «… щоб вигородити коханого? Він переконаний, що Казимир Таборі… Переконаний…»

Вони вийшли з води. Дівчина лягла на траву, заплющила очі, попросила сигарету і закурила.

Фелмері сидів поруч, підставивши груди сонцю, милувався її вродливим обличчям, на якому ще виблискували краплини води.

— Отже, на вашу думку, Казимир мій коханий? — промовила раптом.

— Так. Безумовно. Він ревнує вас, тому й ударив Меннела.

— Цікаво, що зробили б ви на його місці? — запитала дівчина і глянула на нього, прикривши долонею очі від сонця. Не дочекавшись відповіді, повела далі: — Не забувайте, що Казимир знає мене від самого народження. Навіть няньчив. Коли Меннел знахабнів, Казимир обурився як за свою рідну сестру. Невже це вам не спало на думку?

Фелмері задумливо пощипував пальцями траву. «Може, й так, — думав про себе, — тільки щось не віриться». В його уяві постала сцена, коли дівчина пробігла по садовій доріжці. Він мовби знову бачив її сяючі очі. Ось вона бере інженера за руку й уважно слухає. Казимир щось гаряче пояснює, обличчя Ілонки хмурнішає, стає заклопотаним. Згодом, у вітальні, Казимир так на неї дивився, так красномовно розмовляли вони самими очима… Е, ні. Брат із сестрою так не розмовляє. Він випустив з рота хмарку диму і кинув жменю зірваної трапи у дівчину. — Скажіть відверто, Ілонко, що за тип був отой німець?

Дівчина глянула в чисте небо. Лейтенантові здалося, ніби вона щось намагається пригадати.

— Якщо відверто — я майже не знала його, — відповіла вона, знизавши плечима. — Який він був? Як би це вам виразити… Рішучий, самовпевнений. З першої хвилини мені здалося, що він цілком упевнений в успіхові. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так, уловлюю суть.

— Мені здається, Меннел приїхав до нас в Угорщину, докладно вивчивши про нас усе до найменших подробиць. Принаймні це він так вважав. Перед виїздом в Угорщину його добре поінформовано. Сказано, мабуть, і таке, що угорські дівчата радо зустрічаються з чоловіками із західних країн. І він сам натякав на щось подібне. У вас, певно, склалося враження, мовби я навмисно не зізналася в цьому професорові, і вважаєте, ніби своєю поведінкою сама дала привід Меннелові зробити мені таку пропозицію? Розумієте, що маю на увазі?

— Здається, розумію, — промовив Фелмері. Йому сподобалася логіка дівчини.

— Повірте, нічого подібного не було. Просто я повелася з ним привітно — і тільки. Ми розмовляли, жартували. Він розповідав про свої пригоди. Якщо це правда, то Меннел принаймні тричі об'їхав увесь світ. — Дівчина перевернулася спиною догори, струсила попіл із сигарети в траву. Потім підвелася на лікті й поклала підборіддя на долоні. — А я вважаю, що Меннел дуже помилявся. Бо коли Казимир ударив його, то німця вразив не стільки удар, скільки сам факт, що його вдарили. Погляд ніби висловлював подив: «Ти що, дурню, хіба за таке варто битися?»