Андраш Беркеші - Агент №13

— Скажіть, Ілонко, чи не натякав Меннел на щось таке, з чого можна було б зробити висновок, що він має знайомих в Угорщині?

Дівчина замислилась, довго мовчала, і це не сподобалось лейтенантові.

— Ні, не натякав. Правда, казав щось таке, ніби Угорщину знає добре. Та це ще не доводить, що він уже бував у нас. Гадаю, тільки хизувався. — Дівчина загасила недокурок об землю і провела рукою по траві. Довго не зводила очей на лейтенанта. Не глянула на нього й тоді, коли раптом сказала: — Я співчуваю вашій нареченій…

— Немає в мене нареченої.

— В такому разі, співчуваю дівчині, яка стане вашою нареченою або дружиною. Я нізащо б не вийшла за вас заміж, навіть якби закохалася по самісінькі вуха.

— Чому? — посміхнувся Фелмері, взявши дівчину за — підборіддя. — Ви боїтеся глянути на мене?

Ілонка подивилася на нього, кліпаючи очима.

— Ви навіть у першу шлюбну ніч влаштували б мені допит.

— Е, ні. Мабуть, у мене були б інші клопоти. Помиляєтесь, коли вважаєте, що ми завжди тільки допитуємо. А втім, вас я не допитую. Просто мене хвилює ця справа. Зрештою, загинула людина. Невже вас не цікавить, хто вбив Меннела і чому?

— Звичайно, цікавить.

— Щиро кажучи, в мене є бажання взяти вас тепер на руки… Далі не продовжую, бо не хочу побитися з інженером. Ви його кохаєте?

Ілонка схилила голову і почала рвати траву.

— А якщо кохаю, то що?

— Тоді зрозуміло, чому ви захищаєте його, — пояснив Фелмері.

— Невже підозра впала на Казимира? — швидко підвела голову дівчина. — Дурниці! Я впевнена, що не він убивця.

Фелмері уважно стежив за Ілонкою. Її зіниці, здавалося, розширились від переляку. Складалося враження, що дівчина ще не все розповіла, промовчала про щось найважливіше.

— Незаперечних доказів немає, — відповів лейтенант. — Але могло ж таке статися, що Меннел, скажімо, не забув образи і вирішив помститися. І вранці двадцятого вони зустрілись.

— Але ж… вони не зустрічалися!

Фелмері звернув увагу на категоричність її заперечення, але прикинувся, що не помітив цього. І спокійно вів далі:

— Казимир міг навіть уже й забути про бійку і по-приятельськи вітав Меннела, а той напав на нього.

— Ви збожеволіли! — скрикнула дівчина і вороже глянула на лейтенанта. — Я ж вам лажу, що вони не зустрічалися. Казимир був у Будапешті. А втім, — на мить вона зупинилась, — Меннел не напав би на нього. Розумієте? Меннел намагався налагодити з ним дружні стосунки.

— Звідки це ви взяли?

— Знаю. Можете мені повірити.

Фелмері в'їдливо розсміявся.

— Тоді вірю. Як не вірити, коли це кажете ви!

— Дарма смієтеся, це правда. — Вона сіла, підібгавши під себе ноги. — Вважаєте, що тільки ви розумні, а всі інші — телепні. — Її голос затремтів, обличчя почервоніло від обурення.

— Вислухайте мене, Ілонко. Я не вважаю себе розумнішим за всіх, але й я не зовсім дурний. Ви хочете, щоб я вам повірив. Згода, вірю. Але чим ви мені доведете, що Меннел хотів налагодити добрі стосунки саме з Казимиром? З яких причин? Чому? Невже тому, що він був йому особисто симпатичний? Чи домагався чогось від нього?

— Не знаю, — відповіла дівчина, задумано дивлячись перед собою. — Не можу собі уявити, — повторила вона майже плачучи. — Але — хочете вірте, хочете ні — я сказала правду…

— Не вірю. І не повірю доти, доки ви не дасте вичерпні відповіді на деякі мої запитання. — Дівчина занепокоєно глянула на лейтенанта. — Я мушу знати, де Казимир Таборі був під час убивства та ще й те, де ви були дев'ятнадцятого вночі? — Він узяв дівчину за руки. — Повірте, Ілонко, я не бажаю вам нічого поганого. Зрозумійте нарешті: сталося вбивство. Винуватця або винуватців треба шукати серед знайомих Меннела, між людьми, які з ним зустрічалися. Ваше мовчання кидає тінь на обох вас. Невже ви не довіряєте мені?

— Я не казала, що не довіряю вам.

— Тоді розкажіть, до ви були дев'ятнадцятого вночі.

Дівчина нервово вищипувала з землі травинки і мовчала.

Ліза стояла біля радіатора центрального опалення, коли до кімнати несподівано увійшов полковник Кара. Жінка перед тим чула його кроки, але вийти вже не мала часу і змушена була вдавати, ніби поправляє на вікні тюлеві завіси. Ліза розуміла, що треба триматися спокійно, природно, і тоді Кара ні в чому не запідозрить її. Тому вдала, ніби й не почула, що хтось увійшов. Хіба вона обов'язково має чути кроки?

— Невже вам холодно, Лізо? — спитав Кара, підходячи до столу.

— Та що ви! Сонце так палить, що цей тюль просто перегоряє. Ось подивіться, Ерне. — Вона підняла кран завіси і показала йому. — Вже дірки. Ще раз випрати — і зовсім розлізеться.