Андраш Беркеші - Агент №13

— Звичайно, знаємо, — підтвердила Хельга. — Але, за нашими правилами, всякі дані треба перевіряти. Це надзвичайно важливо.

— Зрозуміло, — погодився він і спитав, яке буде йому доручення надалі.

— Мабуть, і на цей раз неважке, — почала жінка. — Ви перелічили своїх знайомих на цих заводах. Зараз підготуйте на кожного з них докладну характеристику. Що то за люди, чи мають якісь пристрасті, чи політично надійні, чи бувають на Заході тощо.

Тоді Салаї не поцікавився, навіщо їм такі дані, бо зрозумів, що це не гра, не жарти. Розвідка, до якої належить Меннел, збирає компрометуючі відомості про працівників заводів військового значення, щоб потім, коли хтось із них зацікавить їх, розпустити свої тенета. Хитро ж вони діють! Наприклад, чи міг би хтось подумати, що ця вродлива білява німкеня виконує доручення Віктора Меннела? Хельга Вольф приїхала у Будапешт попрацювати в музеях над своєю докторською дисертацією. І тема в неї невинна: «Вплив Ренесансу на угорське прикладне мистецтво раннього періоду». Чому б органам і не повірити в це? Або, наприклад, хто б міг подумати, що шведський дипломат Ярінг відмінно володіє угорською мовою?

Згодом, уже в Естергомі, вони трохи-відпочили в напівтемному закутку кафе. Дівчина здавалася зажуреною. Салаї запитав, чи була вона вже в картинній галереї Естергомського собору.

— Навіть двічі, — відповіла Хельга. — Там чудові полотна. Була я і в Паннонгалмі, зібрала там дуже цінні дані.

Хельга пила міцний чай, Салаї — чорну каву. Раптом він подумав: якби зараз раптом перевірили документи, як би він пояснив, звідки знає цю німкеню?

— І справді, про це ми забули домовитися, — погодилась жінка, коли він поділився з нею своїм побоюванням. — Минулого року, десятого серпня, ми познайомилися з вами в Ліворно. Обоє ми тоді мешкали в готелі «Напшугар» [15] «Сонячне проміння» (угорськ.). , ви на другому, Беата з матір'ю на третьому, а я на четвертому поверсі.

— Ви й справді тоді були там?

— Так. Хіба ви про це не знали?

— Ні, не знав. Але, якщо вже на те пішло, розкажіть мені дещо про себе.

— Як мене звуть, ви знаєте. Мешкаю в Гамбурзі. Батько секретар військового міністерства. А Віктор — мій наречений.

— Цього я теж не знав. Добре, що сказали. — Він розсміявся, і на серці полегшало. — А знаєте, я був переконаний, що в Ліворно Беата зрадила мені з Меннелом. Я так ревнував, що ладен був його вбити.

— А між ними дійсно нічого не було? — спитала Хельга.

— Ні. Меннел дав слово честі. Та й… дивлюсь оце на вас і думаю, що вашому нареченому інші не…

— Ви справді такий йолоп? — перебила його німкеня. — Ніколи не подумала б про вас. — Вона запалила сигарету, і погляд її затьмарився. — Віктор падлюка. Великий патріот, стопроцентний німець, спритний, але падлюка. Якби я не кохала його безтямно, то давно б скрутила йому в'язи. Віктор оволодів Беатою. Він вам збрехав. Як на вашу думку, чому вам довелося п'ятнадцятого серпня так раптово покинути Ліворно разом з нею? Бо я наполягала на цьому. Я застала їх на гарячому, як кажуть. І, якщо хочете знати, Віктор і понині плутається з вашою нареченою.

В ту мить Салаї здалося, що небо звалилося на нього. З люттю згадав про Меннела. Того ж вечора він побив Беату за те, що обдурила його. Потім вона сама зізналася в усьому.

— В такому разі між нами всьому кінець, — заявив він рішуче. — Я ще не зовсім божевільний. А при першій же зустрічі з тим негідником уб'ю його, як собаку!

Проте трохи згодом, у ліжку, вони помирилися. Беата виявилась розумніша од нього.

— Голубе мій, — благала вона, — ну, я винна перед тобою. Вибач. Повір, голубе, я тільки тебе одного кохаю. Меннел не більше для мене, як склянка води для людини, яка хоче пити. Подумай і про те, що чекова книжка у нього. Ми можемо його ненавидіти, але втрачати голови нам нічого. Ми ж вирішили поїхати на Захід. Чи не так?

— Так.

— Ми в їхніх руках. Викажуть нас, коли тільки їм заманеться. Ще рік, голубе, потім будемо вільні. Матимемо купу грошей і почнемо нове життя. І яке життя!

— Може, й так, але з тим покидьком я більше не працюватиму.

— Дурниці, голубе! Меннел тільки одна ланка в цьому ланцюгу. Ми працюємо не на нього, а на тих, кому й він служить.

Нарешті Салаї таки погодився з Беатою. Та ревнощі продовжували роздирати його душу. Він ревнував Беату не тільки до Меннела, але й до Тібора Сюча. Безперечно, Беата пояснювала йому, що Сюч тільки її зв'язковий, а не залицяльник, що він виконує важливе завдання, а їй потрібно допомагати йому. Салаї й досі не переконаний, чи правда те, що казала Беата…