Андраш Беркеші - Агент №13

— Та це ж вілла Мейсароша, — вигукнув Ямбор, виходячи з-за стелажів із папкою в руках.

Болдижар невдоволено похитав головою.

— А ти що, не пізнав? — дорікнув йому. — Звичайно, це вілла Мейсароша. — Він узяв папку, неквапно розв'язав її, перегорнув кілька аркушів і вийняв трохи пожовклий проект будинку. — Ось, товариші, порівняйте.

Креслення дійсно виявилися схожими. Шалго перезирнувся з Фелмері, почухав потилицю і, сівши на вільній стілець, замислився. Події розгорталися цікаво. Дві колії йшли паралельно, але десь-таки вони мусять зустрітися! Адже не може бути випадковим збігом те, що в свій час Казимира підкинули до воріт вілли адвоката Мейсароша, а тепер ось план цієї вілли привіз із Німеччини Меннел…

— Чи далеко вулиця Петефі від вулиці Балваньош? — запитав Шалго в Болдижара.

— Хвилин десять ходу, — відповів той.

— Ми вдячні вам за допомогу, — сказав Шалго, встаючи. — Розшуки креслення можна припинити.

Згодом у кафе «Ейдеш» [14] «Солодке». , запалюючи сигарету, Фелмері сказав:

— Все якось заплутується. Якщо це так, як ви сказали…

— Я сказав те, що є, — перервав лейтенанта Шалго. — На схемі знайдено відбитки пальців Бланки і Меннела.

— В такому разі виходить, що дев'ятнадцятого вночі Меннел, повертаючись із Шіофока, заходив на віллу Мейсароша. Певно, він і раніше бував там.

— Вірно. Тепер залишається вирішити, чи навідатися нам до адвоката Мейсароша.

— А що ми йому скажемо?

— Цього я й сам іще не знаю, — зізнався Шалго і, покликавши офіціанта, розрахувався з ним. — Ходімо! Піймав не піймав, а погнатися можна.

Майор Балінт виїхав із Будапешта об одинадцятій годині, зупинившись по дорозі лише у Веспремі. Перш ніж піти в управління, забіг на кілька хвилин додому скупатися, переодягтися в чисте і пообідати.

Молода білява жінка, дружина Міклоша, ніби передчуваючи приїзд чоловіка, приготувала його любимий квасолевий суп і млинці з сиром. Вона вже давно звикла до того, що чоловік іноді по кілька днів не буває вдома. Ще виходячи за нього заміж, знала, яка в нього служба, і тому пристосувалася до всього. Жили вони мирно, душа п душу.

Поки Балінт обідав, дружина приготувала ванну і чисту білизну, тим часом розповідаючи про те, як діти відпочивають у бабусі.

В них було двоє дітей: дев'ятирічний Мікі і семирічна Ержі. Воші вже чотири тижні гостювали у Баконьсеку, де батько майора працював старшим лісничим.

— Мікі пише, — посміхалася жінка, — що добре було б виграти у лотерею, бо мріє купити коня.

— Це, мабуть, уже батьків вплив. Уявляю собі, що там вони виробляють, — сказав майор, виппваючи склянку пива. — Чудовий був обід. — І він поцілував дружину. — Може, в неділю поїдемо до дітей?

— Я повірю в це лише тоді, коли будемо вже там, на місці.

— Ще день-другий — і ми розплутаємо цю справу.

Балінт викупався і відразу відчув себе бадьорим. У піднесеному настрої він і справді вірив, що незабаром удасться знайти вбивцю. Адже за допомогою Губера розслідування просувається успішно. На думку Кари, це одна з найбільш вдалих справ за останні роки. Настрій майора ще більше піднявся, коли в управлінні він дізнався про знешкодження з допомогою Губера Тібора Сюча і Беати Кюрті. Він відчув справжнє задоволення. Ще б пак! Адже ще в день убивства він твердив, що Сюч і Беата — агенти Меннела. А Шалго не вірив! Навіть перед Карою висміяв його. Ось коли він дасть старому гідну відповідь.

У супроводі вартового Балінт увійшов до камери. Сю сидів на ліжку з байдужим виразом на обличчі і навіть не звернув уваги на майора.

— Ви нічого не маєте нам сказати, громадянине Сюч? — запитав його Балінт.

— Ні, — відказав той і ліниво встав.

— А я гадав, що вже надумали розповісти всю правду.

Сюч мовчав, переводячи стурбований погляд з майора на стіну.

— Якщо надумаєте, постукайте у двері. Ми дамо вам папір і олівець, матимете змогу вилити душу.

— Гаразд, я постукаю.

Коли відчинилися двері наступної камери, Беата злякано підскочила з ліжка. Певно, тюремна камера пішла їй не на користь: за ці кілька годин волосся її розтріпалося, обличчя змарніло, під очима з'явилися синці.

— Я… — почала вона пошепки, — я нічого не знаю! Я навіть не знала, що Тібор… — Вона раптом судорожно заридала, кинулась на нари і сховала обличчя в долоні. Тільки плечі здригалися від ридання.

— Дивіться за нею, — наказав Балінт, коли вони вийшли, — щоб часом не накоїла дурниць. — У коридорі все ще чути було голосне ридання дівчини.