Андраш Беркеші - Списоносці

— Ні! — рішуче заперечив Сас. — Життя — це тяжка боротьба, а не пусті мрії.

Відтоді я ще більше покохав Вероніку. Як тільки Сас пішов, я сів на лавочці в саду і почав теж мріяти. Я уявляв Вероніку в елегантній сукні своєю супутницею в закордонних подорожах. Париж, Рим, Берлін, Венеція… Так, так, оця мрійлива Вероніка буде моєю. Я її виховаю, перероблю на свій лад і смак. Для цього в мене вистачить терпіння і грошей. Адже дорогоцінності, які я забрав у Гастінгса, вже десять років лежать у схованці. Досі я їх не чіпав. Але тепер пожертвую їх Вероніці. Я зроблю з неї блискучу світську даму.

В неділю я відвідав Титуса і розповів йому все. Але про Вероніку змовчав.

Мій друг був слабий. Лікарі визнали, що в нього хворі легені. Титус мав виїхати у санаторій, можливо навіть в Італію. Він змарнів, в очах був якийсь гарячковий блиск.

— Ти, Акоше, добрий боєць, — сказав Титус з вдячною усмішкою. — От коли б таких хоч кілька сотень!

— Спасибі, любий Титусе, — промовив я. — Мені дуже приємно, що ти це визнаєш. Але коли вже я, нарешті, почую слова подяки від офіціальних осіб?

— Незабаром стануться зміни у внутрішній політиці. Не втрачай надії.

Потім ми почали обговорювати свої справи.

— На мою думку, ти повинен діяти заодно з Казмері, — зауважив Титус. — Але в рапорті я напишу, що ініціатор справи ти. Найкраще було б затримати спочатку Кочмароша, а вже згодом через нього накрити решту. Будь ласка, налий мені трохи чаю, — попросив Титус покашлюючи. Я почекав, доки він надпив трохи. Витерши хустинкою рота, Титус запитливо глянув на мене: — А яка твоя думка?

— Цього Саса я б не хотів затримувати, — сказав я переконливо.

— А що ж ти зробиш, якщо Кочмарош викаже його?

— Ти мусиш допомогти мені, щоб його не чіпали. А всіх тих, кого знає Мітько і викаже Кочмарош, затримаємо. Слюсар напевне розповість про свої зв'язки з верхівкою.

— Так, ти маєш рацію. Поговориш сам з Казмері, а я діятиму по нашій лінії.

З Мітько я домовився зустрітися в понеділок, але у визначений час він не з'явився. Не прийшов Мітько на фабрику і наступного дня. Я послав свого агента-списоносця на його квартиру. Той повернувся і доповів, що Мітько в неділю після обіду вийшов з дому і з тих пір не повертався. Про його зникнення я секретно повідомив Казмері, і той розіслав своїх людей розслідувати справу. Але пошуки не дали наслідків.

Мені й досі невідомо, що трапилося з Мітько. З того часу ми його не бачили. На мою думку, Мітько прибрали комуністи, а може, він і сам був комуністом і тому вирішив, доки не пізно, вийти з гри.

Кочмарош от-от мав виїхати за кордон, тому не можна було гаяти часу. В ніч з неділі на понеділок Казмері наказав арештувати його.

Кочмароша допитували вдень і вночі майже безперервно. Та він мовчав і ні в чому не хотів зізнаватись. Як його не катували, слюсар стояв на своєму; з Мітько, мовляв, не мав ніякої розмови і ніколи навіть не думав їхати за кордон. А Мітько, який би викрив брехню Кочмароша, не було. Слюсаря побили так, що з нього звисали шматки м'яса, але він все ж не зізнавався. Очі його запухли, щоки були спотворені синцями завбільшки з долоню, губи закривавлені, руки безсило звисали. Кочмарош уже не міг сидіти на стільці і тяжко хрипів.

З жахом дивився я на цю понівечену людину. Кочмарош догадувався, що в нас немає доказів, і тому вперто мовчав.

Я дістав у Казмері дозвіл поговорити з Кочмарошем віч-на-віч. Слідчих я попросив вийти.

— Слухайте, Кочмарош, — почав я дружнім тоном. Він розплющив одно око і болісно глянув на мене. — Скажіть ви, бідолашний, невже вам не хочеться жити?

Він кивнув головою, що мало означати: «Так, хочу».

— Чому ж тоді ви мовчите? Ви могли б врятувати своє життя. Яка користь з того, що вас доб'ють? Визнайте провину: вас же спіймали на гарячому. — Я помітив, що він дуже страждає: видно, в нього боліло все тіло.

— Що ж я маю говорити? — спитав він пошепки. — Що?

— Хто керував вами?

— Ніхто, я нічого не знаю.

— А якщо Петер Сас скаже вам все в очі? — Я насторожено стежив за ним.

— Все одно не скажу, — прохрипів слюсар. — Я ніколи не розмовляв з ним.

Кочмарош був у такому стані, що я припинив допит. На мою думку, йому залишались лічені години. Я звернувся до Казмері.

— Слухай, Руді, не треба його більше мордувати. Дасть дуба, і нічого з нього не витягнемо.

— Нехай здихає! Нехай або говорить, або здихає.

— Руді, любий, — стояв я на своєму. — Це ж нерозумно. Давай обміркуємо справу.

— А що ж тут міркувати? Все ясно. Ми встановили минуле цього типа. Та чи знаєш ти, ким він був? У дев'ятнадцятому слюсар був ленінцем. І справжнє Ного прізвище зовсім не Кочмарош, а Када. Розумієш? Андраш Када. Сім'я його живе в Чепелі [13] Район Будапешта. , а він уже десять років діє нелегально. Весь цей час ми його розшукували. Якщо не за це, то вже за діяльність у дев'ятнадцятому році він цілком заслужив мотузки.