Андраш Беркеші - Списоносці

— Вероніко, — сказав я дуже м'яко, немов розмовляв з своєю дочкою, — я спробую допомогти вашому братові. Ні-ні, вислухайте до кінця! — спинив я її, помітивши, що вона хоче перебити. — Не кажіть нічого. Я допоможу, але не для того, щоб ви і ваша бідолашна мати були мені вдячні; Ні, я просто відчуваю, що ваш брат став жертвою якогось фатального непорозуміння. Колись я мав нагоду розмовляти з Петером. Він з такою ненавистю говорив про нас, панів, що я просто жахнувся. Знаєте, — вів я далі, — після цієї розмови з ним я багато думав. Невже нас, багатіїв, справді, крім влади, кар'єри та грошей, нічого не цікавить? Невже в гонитві за наживою ми забуваємо про знедолених, бідних угорських братів і сестер, про дітей нижчих класів? І знаєте, люба, я зробив висновок, що ваш брат багато в чому має рацію. Я знаю, правда буває болісною. Вона, ця правда, вколола і мене, але в той же час і здивувала та потрясла. «Ні, — вирішив я, — не кожний з нас такий!» Принаймні я, Акош Райнаї, не з того дерева плід. Я люблю свою угорську націю, нехай то буде робітник чи селянин — мені вони однаково дорогі. Саме тому я вирішив допомогти вам. Певен, що тільки відчай штовхнув вашого брата на цей небезпечний шлях. Петер усе-таки порядна людина. Його треба визволити. Правда, зробити це нелегко, бо ті, в кого він сидить, думають не так, як я. Але я зроблю все, що в моїх силах.

Я підійшов до Вероніки, взяв її за підборіддя і повернув обличчя дівчини до себе.

— Пане директор… — прошепотіла вона розчулено.

Вероніко, покладіться на мене… Повірте, що і в мене є серце, що я теж люблю все гарне, благородне… — Я допоміг їй підвестися з стільця, обнявши за плечі. — Ну, дорога моя, ідіть собі в контору. Думаю, допоможу вам, доб'юся свого. Коли щось буде треба, сміливо звертайтесь до мене.

Вероніка боролася з плачем. Я випровадив її за двері і довго дивився вслід.

Після того як дівчина пішла, я подзвонив Казмері.

— Руді, я дуже прошу не випускати Петера Саса без мого відома. Це в інтересах нашої справи.

— Добре, будь ласка.

Так я заходився снувати павутиння навколо дівчини. Бідолашна не знала, що в моїй особі зустріла лиху людину.

Через кілька днів я попросив Вероніку о восьмій годині вечора почекати мене коло музею. На це побачення я виїхав автомашиною без шофера.

Був теплий погожий осінній вечір. Газові лампи на вулиці ледве блимали. Поруч в цегельні уривчасто завила сирена, і луна покотилась над садами, немов болісний зойк.

Я вийшов і допоміг Вероніці сісти в машину. Вражена дівчина боязко сіла на м'яке шкіряне сидіння. Було цілком очевидно, що вона сидить у легковій машині вперше в житті. Я повільно повів машину по шосе, обсадженому каштанами. Крони дерев змикалися над нами зеленим склепінням. Ми довго їхали мовчки. На шосе майже не було руху. Тільки вряди-годи якийсь віз прокотиться повз нас у напрямі Будапешта.

— Я бачив вашого брата, Вероніко, — сказав я дівчині, не повертаючи голови.

— І ви говорили з ним?

— Ні, цього я ще не добився.

— Як він виглядає? Чи не схуд?

— Вигляд у нього досить пристойний, але, звичайно, не легко доводиться в'язневі..

— Боже мій…

— Йому пред'явили важкі обвинувачення. Відверто кажучи, я не чекав, що Петер потрапить у таку компанію.

Електричка промчала повз нас із страшним гуркотом.

Вероніка доторкнулась до моєї руки.

— Але ви, пане директор… ви…

— Це не так просто, Вероніко. В наш час заступатися за комуністів або допомагати людям, що з ними зв'язані… Ну, та вже байдуже… Я пообіцяв допомогти і допоможу навіть у тому разі, якщо доведеться пожертвувати своїм офіцерським чином…

— Цього я не хочу… пане директор.

— Це нічого. Важливо тільки, щоб вашого брата звільнили. А решта — це вже моя справа.

Ми знову довго їхали мовчки.

— А є надія? — нарешті озвалась дівчина.

— Надія? Боже мій, як же можна жити без надії?

Я звернув на польову дорогу, що вела до берега Дунаю. Машина перевалювалася з боку на бік по вибоїстому шляху, пронизуючи промінням фар густіючий вечірній присмерк.

На березі ми зупинились.

— Давайте пройдемось.

Я допоміг дівчині вийти з машини, ї ми поволі пішли по вкритому гравієм берегу. Дунай велично котив м'які хвилі, на яких де-не-де спалахували відблиски вогнів. Прибережні верби понуро вдивлялися в плюскотливу воду. Десь далеко верещав патефон, чути було слова журливої негритянської пісні: