Андраш Беркеші - Списоносці

Я зупинив дівчину, взявши її за руку, і, ніби заслухавшись піснею, довго не випускав її руки..

— Мені дуже подобається ця пісенька…

— Вона справді чудова, — тихо сказала Вероніка.

— Вам не холодно? — спитав я.

— Ні.

— Тоді, може, посидимо трохи.

Ми сіли на стовбур зрубаного дерева, мовчки вдивляючись в оповиту присмерком далечінь.

Я запалив сигарету і глянув у дівоче обличчя, освітлене спалахом сірника. Воно було таке вродливе, що в мене стиснулося серце.

— Пробачте за мою неввічливість. Я й не спитав, може ви теж курите?

— Дякую, ні…

— Моя неуважність — то вже наслідок старості.

— Ви, пане директор, ще не старий…

— Ох, якби ви знали, Вероніко, який я вже старий…

— Не кажіть так, пане директор, бо це неправда.

Я глибоко затягся сигаретою.

— Вероніко, — звернувся я до неї згодом, — у мене є до вас прохання.

Вона запитливо глянула на мене.

— Обіцяйте, — вів я далі. — Коли нам пощастить визволити брата, ви ніколи не скажете йому, що в цьому допоміг йому я. Обіцяєте?

— Обіцяю, але…

— Ніякого «але». Дайте мені руку.

Вона міцно і гаряче потиснула мою руку.

— Не кажіть йому також і того, що я про нього говорив. Він не повинен знати, як ви хвилювалися через нього, скільки ночей провели у тривозі, без сну, скільки сліз пролили.

— А чому ж мені не можна про це говорити? — спитала вона сумним, тихим голосом.

— А тому, Вероніко, що я маю намір не тільки визволити вашого брата, але й допомогти йому знайти належне місце серед чесних людей.

Вероніка схилила голову. Десь далеко знявся легкий вітерець і шугнув до нас. Він ніжно торкнувся золотавого волосся дівчини і зник у темряві так само швидко, як і з'явився.

Вероніка втупила очі в порослий ніжною травою пісок, виводячи носком туфельки якісь фігури. Я знав, що вона намагається приховати своє замішання.

— Про що ви думаєте? — спитав я, доторкнувшись до її плеча. Дівчина глянула на мене.

— Мушу сказати, пане директор, що я вас вважала зовсім іншою людиною. А тепер… Не знаю, що й думати про вас. Усе це так дивно, майже казково…

— Якої ж ви були думки про мене?

— Якої? — перепитала вона. — А ви не розгніваєтесь якщо я буду відвертою?

Я тихо засміявся.

— Ні. Можете сміливо казати все.

Вона подивилась на небо, ніби шукаючи допомоги в зірок і промовила теплим, м'яким голосом:

— Знаєте, пане директор, раніше я думала, що ви черства, бездушна і сувора людина і в серці у вас немає ніяких хороших почуттів. Що ви навіть… жорстокі. Я гадала, що ви — людина, яка знає, чого хоче, і для досягнення своєї особистої мети готова, коли це потрібно, пожертвувати всім, навіть собою.

— І ви тепер шкодуєте, що помилились?

— Ні, пане директор. Навпаки, я дуже рада. Але це відкриття збентежило мене. Дивно, я знайшла в вас стільки теплоти й співчуття.

— Ви хочете сказати, що я вам співчуваю?

— Так, саме так…

Кілька хвилин я мовчав, вдаючи, ніби замислився над її словами. Я знав, що вона чекає моєї відповіді, і водночас відчував, що моє товариство для неї приємне. Адже Вероніка, так само як і більшість дітей робітників, напевно, прагне до вищого, плекаючи мрію про багатого жениха, який повинен з'явитись одного чудового дня і вирвати її із злиденного середовища. Звичайно, я цим не хочу сказати, ніби Вероніка вже тоді будувала якісь плани щодо мене, але їй імпонувало, що я, Акош Райнаї, директор фабрики, розмовляю з нею так інтимно.

— Знаєте, Вероніко, — озвався я після тривалої мовчанки, — дуже прикро, я сказав би, навіть трагічно, що ми, угорці, не розуміємо одне одного. Ми розмовляємо ніби різними мовами. Звичайно, треба визнати, що пани пихаті і жадібні. Але ж не всі вони однакові. Ви ще не знаєте мене, та, вірю, незабаром узнаєте.

Далі ми забули про час. Вероніка багато розповідала про себе. Я слухав її так уважно і віддано, неначе закоханий, студент. Дівчина розповідала про дитячі роки, про своїх батьків. Її розповідь захопила мою уяву: я бачив, як Вероніка, збирає м'ячі на тенісних кортах, а згодом ходить до школи в коротенькій спідничці. Батьки не дозволили їй поступити на торговельні курси, хоч вона дуже хотіла вчитись далі.

— Дозвольте запитати?

Дівчина кивнула.

— Чому ви не виходите заміж?

По обличчю її майнула бліда посмішка.

— За кого, скажіть, будь ласка? Правда, є такі, які хотіли б зі мною одружитись, але я не хочу. І не тому, що вони робітники. Я люблю їх, бо й батько мій був робітником, і брат, і сама я робітниця. Справа в тому, пане директор, що немає рації одружуватись двом злидарям. Де я знайду такого робітника, який був би упевнений в завтрашньому дні? Хто може гарантувати, що він матиме роботу завжди? Неробітникові я не потрібна, принаймні як дружина. А коханкою я не хочу бути.