Райнаї хрипко дихав. Жінка поволі відійшла ще ближче. Вже на відстані десяти кроків. Раптом промінь прожектора прорізав морок. Жінка підходила по освітленій доріжці все ближче, потім повільним рухом поправила голубу хустку. Тепер ясно було видно її обличчя, і Жолт остаточно впізнав жінку.
І ось вони опинились віч-на-віч. У зелених очах Марії палав огонь ненависті. Жінка вп'ялася очима в чоловіка, який дев'ять років панував над її тілом і душею, в того, хто погубив її життя, в підлого боягуза, якому вона віддала всю свою молодість. Марія не відчувала до нього жалю. Голос її звучав холодно:
— «Тобі набридло таке життя, голубко? Може, ти хочеш зрадити нас і стати шпигункою органів безпеки?» — вона відсунула рукав на лівій руці, і в ясному промені прожектора блиснув золотий годинник «Докса».
— Я, Райнаї, постукаю замість вас, по склу годинника! — перервав Коронді Марію. А Марія промовила:
— «Цей годинник, люба, немало вже бачив на своєму віку і, до речі, був свідком покарання одного зрадника. Дивись, щоб йому, бува, не довелося побачити ще один такий випадок!»
Вона вимовляла слова поволі, чітко. Потім тихо озвався Коронді:
— За що ви вбили Вероніку?
Райнаї вже майже втрачав свідомість. В його розпаленій уяві химерно змішалась дійсність з спогадами про ту зловісну, далеку ніч.
— Батько повідомив мене, що Вероніка, очевидно, зрадниця… Щоб я перевірив…
— Далі?
— Я не хотів убивати її! Лише вивідати в неї правду… Налякати її…
— Що ви їй сказали? Дивіться на мене!
— Не пригадую…
— Ви мусите згадати!
— Згляньтесь на мене!.. — заридав Райнаї.
— Це справа Президії Верховної Ради. Відповідайте на запитання!
— Я сказав їй: «Ви знаєте, яка доля чекає зрадників?»
— Що вона відповіла?
— «Я не зрадниця… Я виконувала свій обов'язок!» Потім я спитав: «Значить, ви зрадили нас?»
— І що вона сказала на це?
— Вона кинула: «Це ви зрадники!» Тоді я запитай у неї: «Ви все виказали?» — «Так, я розповіла все», — підтвердила вона.
— Розповідайте, Райнаї, про все, що ви робили!
— Тоді… тоді… — Жолт витяг з кишені пістолет. — Тоді я сказав: «Ось тобі за це, червона собако!»
Незаряджений пістолет тихо клацнув.
— На цей раз жертв не буде. Ну, гримнули постріли, і що ви робили далі?
— Я забрав її сумку.
— Покажіть, як!
Райнаї вирвав з рук Марії сумку.
— Годинник був у ній?
— Так.
— Він був без скла?
— Так.
— Де ви вставили його?
— У Відні.
— В який бік ви тікали після того, як убили Вероніку?
Райнаї оглянувся. В його очах спалахнув божевільний вогник.
— Сюди… — гукнув він і кинувся між дерева.
Але Коронді спокійно стояв на місці. Зашелестіло в кущах, і офіцери міліції миттю оточили втікача. Райнаї привели назад. На руках у нього тепер поблискували наручники.
— Якби вам і зараз пощастило втекти, де б ви ночували? — спитав Коронді.
— У Ко… ва… чо… ці, — відповів Жолт, важко відсапуючись.
— Як і в ту ніч?
— Як… І в ту… ніч…
— Чому ви не попередили про небезпеку групу? Чому не повідомили матір?
— Я боявся! Думав, що вже стежать за квартирами. Тому пішов прямо до Ковачоці… Я знав, що він належить до іншої групи. Про нього Вероніка не могла знати.
— А ваша мати?
— Вона чекала наслідків моєї розмови з Веронікою.
Я хотів сповістити її про Небезпеку. Я дзвонив їй. Та матері не було дома. Пізніше я подзвонив ще раз, але телефон чомусь мовчав. Я сподівався, що ранком… Проте вже було пізно…
— Ясно. Все. Ходімо назад.
Прожектор згас.
Коронді закурив сигарету, кинув згаслий сірник, поглянув востаннє на статую і поволі рушив за іншими.
Підполковник відчував страшенну втому, але настрій в нього був бадьорий. Коронді працював без відпочинку вже двадцять чотири години, і наслідки перевершили найоптимістичніші сподіваний. Біля рацій всю ніч чергували офіцери міліції, слухаючи передачі на встановлених хвилях… Виявивши в арештованих коди, сховані в затискачах галстуків, працівники органів безпеки розшифрували за допомогою їх запізнілі сигнали з шпигунського центру про небезпеку.
У встановлений час, рівно о десятій годині дня, прийшла Марія. Привітавшись з нею, Коронді взяв з стола якийсь папір і надів окуляри.
— Мені наказано ознайомити вас з цим документом. Ви слухаєте?
— Так, — сказала Марія дуже тихо.
— Президія Національних Зборів Угорської Народної Республіки…
У вухах Марії бриніло тільки одне слово: «Помилування». Це єдине слово пульсувало в скронях, в її вистражданому серці: «Помилування! По-ми-лу-ван-ня!» Крізь сльози вона вже не бачила ні підполковника, ні розчуленого Када.
Читать дальше