Андраш Беркеші - Списоносці

— Але чому списоносці запідозрити Вероніку? І як її викрили?

— Тільки після контрреволюційного заколоту я став догадуватися, в чому полягала наша помилка. Звичайно, я й досі не певен, що все сталося саме так, але моє припущення дуже ймовірне. Берце побоювався за свою кар'єру. Тут, на батьківщині, його чекало блискуче майбутнє. Берце був улюбленцем деяких високопоставлених осіб. Він прагнув добре пожити, захоплювався вродливими жінками. Так от, цей король жіночих сердець всіляко намагався здобути довір'я, довести свою відданість народній владі. І така нагода трапилась. Зустрівшись з Дароці і пані Райнаї, Берце про все повідомив нас. Красунь підполковник у той час був ще дуже боязким і про «кожну зустріч з шпигунами докладно доповідав органам. З його допомогою ми викрили важливу мережу. Берце був сумлінним, бо хотів стати генералом. Адже червоні лампаси так до лиця вродливим офіцерам! Берце доповів нам про деякі задуми пані Райнаї, не сказавши, проте, нічого про свій фронтовий щоденник. З'ївши оту агницю — Паулу Казмері, — кинуту йому в жертву, він запропонував свої рицарські послуги і благородній баронесі. Проте Берце не стільки захопився принадами цієї старої пані, скільки прагнув украсти в неї компрометуючий його щоденник. Правда, цей щоденник уже не мав особливого значення, бо й так було ясно, що статечний серцеїд не дав себе завербувати, повідомивши про все органи безпеки.

Ми дали йому відповідні інструкції і почали чекати дальших подій. Одного разу Берце доповів, що пані Райнаї вимагає в нього дані про розміщення і структуру нашої армії. І тут ми зробили першу велику помилку, ведучи свою гру далі. Але ще більшою нашою помилкою було те, що ми дозволили Берце виготовити фальшиві плани. Цю підробку одержав Акош Райнаї. На жаль, ми тоді ще не кінчали воєнних академій, і Берце підклав нам велику свиню. Тепер у мене немає сумніву, що сфальсифіковані плани містили в собі грубо змінені дані, за якими досвідчений спеціаліст міг відразу ж встановити підробку. Таким чином, Берце вбив одночасно двох зайців: здобув наше довір'я і без найменшого риску подав сигнал тривоги своїм друзям. Адже під час контрреволюційного заколоту стало ясно, куди він гнув і до кого справді належав. Ви чули про нього? Тепер він на Заході удає з себе «борця за свободу», грається у вождя.

Збагнувши, що документ фальшивий, Райнаї насторожився. Про це свідчать і останні рядки його мемуарів. На кого впала підозра Райнаї? В основному на Берце і Вероніку. Підозра до Берце щоразу слабшала. Адже підполковник належав до їхнього кола, і йому інстинктивно більше довіряли. Інша справа — Вероніка, пролетарка за походженням, дружина партійного працівника, активістка Спілки демократичних жінок Угорщини, яка до того ж мала підстави ненавидіти Райнаї. Зрозуміло?

— Так точно, товаришу підполковник.

— Тоді запросіть Марію Перлакі.

Як тільки дівчина сіла, Райнаї одразу ж почав допит.

— В 1949 році ви, Маріє, перейшли кордон. Що спонукало вас так несподівано тікати?

— Про це я писала в зізнанні. Жолт сказав, що його матір арештовано і що він теж щохвилини чекає арешту.

— Пригадайте, чи не натякав він на те, що тікає ще з якоїсь причини?

— Ні, про це він не говорив.

— Може, Жолт щось казав за кордоном?

— Нічого такого не пам'ятаю. На Заході я почула, що в Будапешті відбулися арешти, і серед інших затримали пані Райнаї, яка в камері покінчила життя самогубством.

Коронді нервово заходив по кімнаті, засунувши руки в кишені.

— А пригадайте, Маріє, — знову спитав він, — чи не казав вам Жолт про якусь помсту? Подумайте добре!

— Взагалі про це мова була. Про помсту над прибічниками комуністичної системи, про майбутню розправу над комуністами, про…

— Я маю на увазі не це! — перебив її Коронді.

— Говорилось і про покарання зрадників. Адже у списоносців руки довгі…

— Ні, ні, я не питаю вас про це у загальних масштабах. Чи не говорив Жолт про конкретний випадок, коли зрадник був покараний?

— Не пригадую…

— Постарайтесь пригадати, Маріє. Одне речення, на віть натяк може мати для нас велике значення.

Марія взяла сигарету і, не запаливши її, нервово зім'яла.

— Ніби щось пригадую… Тільки це було давно… П'ять чи шість років тому… Але де це було?

— Місце зараз не має значення, — нетерпляче зауважив Коронді.

— Одного разу я в розпачі сказала Жолту, що, мовляв, вже сита по горло таким життям, мені набридла його грубість і, може, я зроблю щось таке, про що й сама пожалію.