Андраш Беркеші - Списоносці

— А далі?

— Він поволі почав підходити до мене. Вираз його обличчя був страшний. Я думала, що він ударить мене, і, прикривши обличчя руками, позадкувала до стіни. Жолт повільно йшов за мною. Коли мені вже не було куди відступати, він схопив мене, але не вдарив. В його очах палала вовча лють. Жолт стиснув мою руку, витяг мене з кутка і силоміць посадив у крісло. Раптом він став дуже люб'язним, та це було ще страшніше, ніж його лють. «Тобі набридло таке життя, голубко? — спитав він. — Може, ти хочеш зрадити нас і стати шпигункою органів безпеки?» Я просила його не сердитись, мовляв, я втомлена, нервова і тому наговорила дурниць. Жолт зареготав. Потім провів рукою по моєму зап'ясті і постукав нігтем по склу годинника. При цьому він сказав дивні слова, над значенням яких я марно думала кілька днів. Згодом я зовсім забула про них. Але тепер ваше питання примусило мене згадати ті слова.

— Що ж він сказав? — збуджено спитав Коронді.

— Він постукав по склу мого годинника і сказав: «Цей годинник, люба, немало вже бачив на своєму віку і, до речі, був свідком покарання одного зрадника. Дивись, щоб йому, бува, не довелося побачити ще один такий випадок!» Потім Жолт пішов з дому, грюкнувши дверима. Спочатку я полегшено зітхнула, згодом замислилась над його незрозумілими словами. Якось я спитала його, що він мав на увазі, коли казав про годинник. Він зареготав і нічого не відповів. Незабаром інші події витиснули згадку про цей випадок, і я більше не думала про нього. Не знаю, чи має він для вас якесь значення.

— Ану, зніміть, Маріє, свій годинник!

— Будь ласка, — сказала вона, подаючи золотий жіночий годинник марки «Докса».

Коронді почав оглядати його з усіх боків.

— Звідки він у вас?

— Це подарунок Жолта.

Взагалі Коронді вмів володіти собою, але зараз ледве стримував хвилювання.

— Скажіть, Маріє, але дуже точно, бо мова йде про надзвичайно важливу оправу: коли і де подарував вам Жолт цього годинника?

— У Відні. Одразу ж після нашої втечі. Можу навіть сказати день. В ніч з двадцятого на двадцять перше лютого ми перейшли кордон. Двадцять першого зупинились у Фюрштенфелді і там були цілий дань. Наступного дня ми вирушили далі і того самого дня приїхали у Відень. Отже, це було двадцять другого. На другий, день Жолт і подарував мені цей годинник.

— Чому ви так точно знаєте дату?

Обличчя Марії зашарілось.

— Ранком наступного дня він пішов у своїх справах. Повернувся тільки ввечері, приніс мені квіти, загорнуті в целофан, і цей годинник. Я була дурною, наївною і зраділа, гадаючи, що цей подарунок символізує наші заручини.

— А ви не помітили часом, Маріє, що годинник не новий?

— Не новий? Що ви, пане підполковник!.. Годинник був новісінький.

— Ви певні? — буркнув Коронді, не приховуючи розчарування і незадоволення.

— Цілком певна.

Коронді наморщив лоба.

— Ви тільки-но сказали, що квіти, які подарував вам Жолт разом з годинником, були загорнуті в целофан. Так? А не пригадуєте часом, в чому був годинник?

— Звичайно, пригадую: він був загорнутий у тонкий шовковистий папір.

— У папір? Гм… Взагалі годинники, та ще такі дорогі, продаються звичайно в коробочках.

Марія дивилася широко відкритими від подиву очима на замисленого підполковника.

— Це справді так, але я над цим ніколи не замислювалась. В такому разі, що це значить?

— Знаєте, Маріє… одного разу, вже давно… вбили жінку. Вбивця чи вбивці не знайдені. В цієї жінки вкрали сумку і годинник. Розумієте?

— Ах, що ви, пане підполковник! Ви гадаєте, що цей годинник крадений? Це неможливо, адже він був новий! Але чому тоді Жолт подарував його мені не в коробці, а в папері?.. Не розумію…

Коронді, оглядаючи годинник з усіх боків, ставив Марії нові питання:

— Ремінець до годинника вже не новий, правда? Коли ви одержали його, на ньому був інший ремінець?

— Так, я вже кілька разів міняла їх.

— А який був той перший?

— Дуже гарний, з світло-сірої шкіри антилопи. На такому ремінці одразу видно, якщо його носили, — він швидко обтирається. Але той був новий. Зовсім новий…

Коронді встав з-за письмового стола і замислено пройшовся по кімнаті.

— Пробачте, але я на певний час мушу взяти у вас цей годинник. Він буде потрібний нам для слідства. Коли ми закінчимо розмову, я знову покличу вас.

Як тільки Марія вийшла, Коронді дістав з сейфа якийсь зошит і почав гортати його. Знайшовши, що шукав, підполковник підняв трубку і набрав номер.

— Алло! Прошу товариша Шулька. Підполковник Коронді. Товаришу Шульок, ви можете зараз прийти до мене в дуже важливій справі? Так, негайно, справа невідкладна. Я затримаю вас лише на кілька хвилин. Дякую. Чекаю.