Я довго був упевнений в тому, що правда — на моєму боці і на боці тих, хто перебуває зі мною в одному таборі. Але після повстання [26] Контрреволюційний заколот в Угорщині в 1956 році.
, коли з Угорщини на Захід ринули біженці, я переконався в безнадійності нашої боротьби.
Я вражено запитував себе: «Хто ці біженці?» Виявилось, злочинці, кар'єристи, ледарі, всілякі покидьки Будапешта, молоді шукачі пригод, ображені долею люди… І багато таких, які взагалі не знали, чого вони прибули на Захід…
Особливо сильне враження справила на мене пригода, яка сталася на різдво, коли в одному з таборів емігранти організували вечір самодіяльності.
Якась учениця декламувала різдвяний вірш Ендре Аді [27] Ендре Аді (1877–1919) — великий угорський поет-революціонер.
. В ньому розповідалось про те, як священик читає проповіді в церкві, а служниця, що завагітніла від нього, в цей час кидає своє немовля у сніг.
І Коли спитали ученицю, чому вона декламувала саме цей вірш, дівчина здивовано озирнулась.
— Тому що цей вірш написав Аді, революціонер Аді, а ми теж революціонери!
— Хіба ми такі революціонери, як той божевільний? — заверещала в нестямі якась стара діва, схожа на монахиню.
— А які ж ми революціонери? — щиро поцікавилась дівчина.
Ніхтоїй не відповів.
Чому я пишу про це? Бо бачу, що знову заварюється каша. Знову запрацювали організаційні апарати. Багато хто й досі не розуміє, що все це тепер уже не має ніякого сенсу.
Навіщо збирати тут тисячі людей? Щоб вони безцільно тинялися, доки не загрузнуть у болоті злиднів і розпусти?
Вчора до мене зайщов полковник Дароці. Я догадався, що він мав перед тим розмову з моїм лікарем, бо дивився так, наче мені залишилося жити лічені дні. В такому дусі він і розмовляв зі мною.
Під час розмови Дароці несподівано спитав:
— Чи знаєш, брате Акош, що я завжди шанував тебе?
— Чому ти висловлюєшся в минулому часі? Хіба зараз ти вже не шануєш мене?
Він зніяковів і поспішно додав:
— Я ще тобі не казав нічого. Незабаром я від'їжджаю…
— Куди?
— В Угорщину…
— В Угорщину?
— Так. Можливо, завтра вже й вирушу…
Я довго мовчав. «Звичайно, — подумав ображено, — з полковником Райнаї вже ніхто не рахується!»
— А яка щ цього буде користь? — спитав я вголос.
— Гадаю, користі мало, але мушу їхати.
— Хто тебе посилає?
— Томпсон…
— Тварюка! — вилаявся я. — Він зйову хоче будь-якою ціною добитись успіху!
— Через півроку Томпсон повертається в США, — іронічно зауважив Дароці.— От йому до того часу й потрібні якісь докази своєї сумлінної роботи…
— І ти задля нього рискуєш життям?
— А що ж робити? Чия влада, того й воля…
— Тварюка, — знову пробурмотів я під ніс. — Вони чудово розуміють, що тільки внутрішніми силами ніколи не здолати комуністичного ладу. Крім того, для нового повстання в країні зараз немає моральної бази.
— Це саме намагався довести і я, — сказав Дароці. — Але Томпсон заперечив: мовляв, кожне хоча б найменше заворушення в Угорщині є для них великим політичним козирем, бо дає привід до розмов про поневолення Угорщини більшовиками.
— А йому воно дає гроші…
— На жаль, пане полковник, я мушу їхати. Бако й Мартонфі вже поновили дві організації і підтримують пропозиції Томпсона.
— Робіть що хочете, — сказав я понуро, втративши інтерес до Дароці.
В моїй уяві постало хитре обличчя американця. Ніколи не бачив я його таким щасливим, як тоді, в час біженської гарячки в Угорщині, Я спитав, чому він так радіє. Він глянув на мене, і його лисяча пика розпливлася в хитрій посмішці: «Знаєте, пане полковнику, тепер ми задурно матимемо тисячі агентів». Я лише тоді зрозумів його, коли він пояснив свої слова: «Ці втікачі докладно розкажуть нам про все. Розумієте, полковнику? Солдати передадуть нам військові таємниці, цивільні теж. У нас будуть такі матеріали, про які ми й не мріяли. Тепер ви зрозуміли мене?»
Біженська гарячка викоривувалась і з іншою метою, особливо коли угорська влада почала амністувати тиЗшщо повертались на батьківщину. Це масове повернення створювало для томпсонів нові можливості. Повернення давало їм величезні вигоди. В Угорщину повертались десятки тисяч розчарованих, морально спустошених людей. Саме до них томпсони підсилали своїх шпигунів.
Пригадую такий випадок завербування агента. Томпсон довідався, що серед біженців перебуває інженер Іштван Рузічка, який працював у Раді взаємної економічної допомоги. Член комуністичної партії з 1945 року, він був одним з перших угорських студентів у Москві. Після повернення на батьківщину Рузічка призначили на відповідальну посаду. До контрреволюційного путчу в Угорщині для завербування таких відповідальних працівників, як цей інженер, ми не шкодували ні грошей, ні сил. Зараз я навіть боюсь сказати точно, скільки ми заплатили б за один протокол засідання Ради взаємної економічної допомоги. За два-три місяці до подій 1956 року Рузічка вже був прихильником Імре Надя [28] Голова уряду під час контрреволюційних подій восени 1956 року, зрадниж угорського народу, який змовився із західними імперіалістами про повалення народної влади в Угорщині.
і виступав у ролі опозиційного агітатора. Проте Рузічка і після жовтневих подій вважали чомусь комуністом. Утечу інженера пояснювали хвилинним замішанням і чекали його повернення.
Читать дальше