Андраш Беркеші - Списоносці

— Це правда. Але, моя люба, всі люди хочуть жити, і ти серед них — не виняток. До того ж ти була ще й закоханою. Шульок вижив. Я не знаю, як він став твоїм чоловіком. Мабуть, ти все приховала від нього, бо якби розповіла йому про те, що сталося в моїй віллі 8 грудня 1944 року, розповіла все так, як вонобуло, то Шульок не одружився б з тобою. Як ти пояснила йому ту розмову, Це вже твоя справа. Мене цікавить тільки суть. — Я вийняв з гаманця фотокопію доповідної і подав її Вероніці. — Читай! Не знаю, чи пригадуєш ти це?..

Руки Вероніки тремтіли, коли вона брала фотокопію.

— Боже мій!.. Чого ти хочеш?.. Що ти хочеш робити з цим листом?

— Ну, хоч би надіслати один примірник твоєму чоловікові або комуністичній партії!

— Ні! Ти не зробиш цього! — вигукнула Вероніка у відчаї —Ти не будеш таким підлим.

— А чому б і ні?

Вона впала переді мною навколішки, благально склавши руки.

— Тільки цього не роби!.. Молю тебе, ради всього святого! Благаю! Якщо ти колись кохав мене…

— А скажи, ти теж член комуністичної партії?

— Ти не надішлеш, правда?.. Я прошу не заради себе, повір…

— А заради кого?

— Габор… Габор не повинен знати про це… Вже краще застріли мене! Або зроби що хочеш, тільки не це! Боже мій!.. — розпачливо ридала вона.

— Що ти дала б за цей документ?

— Усе… — простогнала вона. — Все, тільки не показуй листа нікому! — Вона вхопила мене за руку і не відпускала її. — Не зробиш цього!? Правда, не зробиш цього? — Гарячі сльози її капали на мої руки.

В ту мить я відчував огиду до самого себе, до життя, до людей. Я щиро пожалів цю нещасну жінку. Іронія, сарказм, цинізм — враз зникли, і я завагався.

— Встань! — сказав я, і зміна голосу вразила передусім мене самого. Вероніка глянула на мене з надією.

Я довго мовчав, замислено дивлячись на неї.

— Гаразд, Вероніко, — сказав я нарешті. — Я не передам нікому цей документ. Не передам, але ти теж зробиш мені невеличку послугу. Ти добре знаєш, що цей документ я зміг би використати і проти твого чоловіка, щоб назавжди скомпрометувати його.

— А що ж я мушу зробити за це? — спитала жінка з тривогою.

Я розповів, яке буде її завдання. Вона одержуватиме різні листи, але не поштою. Листи приноситиме їй одна особа. Вероніка збиратиме ці листи, потім передаватиме тому, хто приходитиме до неї і називатиметься Акошем Жолтом!

— Отже, ти не добуватимеш ніяких військових таємниць, не викрадатимеш секретних документів у чоловіка, не шпигуватимеш. Інший на моєму місці вимагав би більшого.

Не маючи виходу, Вероніка мусила прийняти мою умову. Правда, вона могла стрибнути з третього поверху, застрілитись або все розповісти чоловікові. Та я добре знав її і був певен, що Вероніка нічого подібного не зробить. Якщо вона роками мовчала про своє минуле, то приховуватиме його й далі.

І все-таки виявилось, що я знав її погано. На жаль, аж через два роки я довідався, що Вероніка все відверто розповіла, правда, не своєму чоловікові, а іншому. Очевидно, ненависть поборола страх, і жінка вирішила помститись за всяку ціну. Але про це напишу пізніше».

— Вона й справді про все розповіла комусь іншому, — промовив Коронді, відсуваючи папери. — Цим «іншим» був я. Приїхавши з Стокгольма, Вероніка негайно доповіла про все міліції, а звідти її направили до мене. Вона щиро зізналася у всьому.

— Значить, ви вже добре знаєте цю справу, товаришу підполковник?

— Звичайно. З того часу в мене з Веронікою був постійний зв'язок. Вона докладно розповіла мені про своє життя, але дуже боялась, щоб чоловік не дізнався про її минуле. Я як міг заспокоював її. Відтоді Вероніка виконувала наше завдання, і ми викрили організацію, в якій вона була «скринькою». Ми перевіряли всі матеріали, які надходили до неї. Неважливі інформації пропускали, а важливі підміняли, посилаючи замість них неправдиві дані, щоб дезінформувати ворога. Ми контролювали тільки одну організацію списоносців, але одночасно намацували й інші зв'язки.

— А що було далі? — спитав Када.

— Що ж, давайте почитаємо.

«Любий сину! Зараз, коли я пишу оці рядки, переді мною мимохіть постає болісне питання: чи пощастить мені ще раз побувати на батьківщині? А втім, де моя батьківщина? Там, у долині Дунаю і Тиси, живуть люди, що розмовляють по-угорськи. Я теж знаю цю мову, але дарма: ми вже не зрозуміємо одне одного. В них зовсім нові уявлення про життя. Ці люди становлять вирішальну більшість, а ми опинились поза активним життям. Вони вибили грунт з-під наших ніг.