Андраш Беркеші - Списоносці

Мені було шкода цю жінку, але я нічим не міг їй зарадити. Вона потрапила в тенета Титуса, з яких уже не вирветься.

Іноді очі Анни-Марії спалахували дивними вогниками. В цей час вони глибоко западали, здавалось, ніби жінка хвора на якусь невідому хворобу.

Згодом Анна-Марія мені розповіла, що звикла до морфію. Тільки тоді я зрозумів, чому вона буває часом така байдужа, наче задубіла.

Анна-Марія не сказала мені, хто її начальник. Але я догадувався, що з Титусом вона не має безпосереднього зв'язку. Правду кажучи, в мене виникла підозра, що Титус використовує її зовсім не в угорських розвідувальних органах, а як агента Ватікану.

Через Анну-Марію я познайомився з Ернестом Феттером, який працював бібліотекарем в університеті. Це був чоловік років під п'ятдесят, з довгим, як у митців, чорним волоссям. Він справляв враження дивака, така була про нього й загальна думка. Феттер і не намагався спростувати цю думку. Був він холостим і жив в університетському будинку. За містом бібліотекар мав невелику дачу з маленьким садом. Наприкінці тижня він приходив туди з мольбертом — малював для власної розваги. Я захоплювався його освіченістю і ерудицією. Ми швидко здружились. Феттер зовсім не цікавився політикою і, коли я спробував заговорити на політичні теми, обірвав мене:

— Облиште ці розмови, любий генерале, — так він мене назвав, — бо в житті мене цікавить тільки прекрасне, а політика — огидна річ.

— Ви, милий маестро, — так я жартівливо назвав його в свою чергу, — дуже підозріла людина. Той, у кого немає певних переконань у цій всесвітній бійні…

— Слухайте, генерале, я, вільний швейцарський громадянин, можу дозволити собі таку розкіш.

Феттер вивчав культурний розвиток Південно-Східної Європи і хвастався, мов хлопчак, своєю обізнаністю з питань культурно-історичного розвитку Угорщини. В цій галузі його знання були справді ґрунтовні. Я був цим приємно вражений. Особливо щиру симпатію відчув я до Феттера, коли він одного разу серйозно сказав:

— Угорщина, генерале, протягом довгих століть була культурним осередком Південно-Східної Європи, і саме німці винні в тому, що цю зростаючу, квітучу культуру свідомо й планово придушували. — Далі він почав докладно розповідати про культурні втрати Угорщини внаслідок німецької експансії.

— А ви були в Угорщині, дорогий маестро? — спитав я його.

— Ні. Але не втрачаю надії колись побувати в тій цікавій країні.

— Я вам у цьому допоможу, — галантно запропонував я йому.

Таким чином знайшлася тема, яка сприяла зміцненню моєї дружби з диваком-бібліотекарем.

Тим часом за вказівками начальника другого відділення генерального штабу я налагодив зв'язок з начальником німецького розвідувального органу і за союзницькою угодою виконував свої завдання, хоч вони були для мене принизливі. До цієї роботи я, звичайно, неохоче брався. Деякі зміни в моїй діяльності настали тільки після поразки німців на Волзі. Я, нарешті, одержав наказ з Будапешта розпочати самостійне зондування політики англо-саксів. За інструкцією, я мусив встановити зв'язок з Анною-Марією. Я посміхнувся, розшифрувавши закодований наказ: у Будапешті, Мабуть, забули про наші колишні стосунки з Анною-Марією. Але документ відкрив очі й на інше: Титус, очевидно, не тільки організатор руху списоносців, але й таємний агент другого відділення генерального штабу.

Ми обміркували з Анною-Марією всі наші можливості. Бідолашна моя подруга невимовно зраділа, почувши, що в майбутньому діятиме за моїми вказівками, Та раптом обличчя її похмурніло, і вона спитала:

— Ну, а як же пан вікарій?

— Хто? — здивувався я.

— Та ні… Нічого… Це я дурниці верзу, — схаменулась вона, нервово кусаючи губи. Щоб приховати своє замішання, жінка почала пудрити ніс, тримаючи пудреницю так, щоб я не міг бачити її обличчя.

— Слухай-но, Анно-Маріє, — сказав я, схопивши її за руку. — Ану, глянь на мене! Думаю, тобі зрозуміло, що наша дружба цілком залежить від взаємної щирості. Я не хочу, щоб ти розповідала про неприємні для тебе справи, але в інтересах нашого співробітництва мушу знати, з ким маю діло. Наше завдання небезпечне. Німці, я певен, не довіряють мені, а може, стежать за кожним моїм кроком. На жаль, я й досі не знаю, хто з співробітників посольства — агент гестапо. От в яких умовах треба налагоджувати зв'язки з англо-саксами. Якщо про це рознюхає гестапо, нам не минути лиха. Я розповів про це тобі відверто, щоб ти бачила: я цілком довіряю тобі, хоч, звичайно, припускаю, що саме ти, можливо, й працюєш на німців…