Андраш Беркеші - Списоносці

— Зрозуміло.

— В Лозанні я повинна була переконати своїми принадами американського дипломата Дональда Гаррі в тому, що сенат недарма затвердив закон про асигнування угорських емігрантських організацій доларами, зібраними шляхом додаткового оподаткування американських громадян. У списку значаться ще французький фінансовий магнат Люсьєн Лебон, від якого я мала в Парижі домогтися грошової допомоги для списоносців, Джеме Стон, офіцер Об'єднаного Королівства, якого я мусила переконати в Брюсселі в тому, що списоносці повинні і надалі займати серед численних угорських емігрантських організацій привілейоване становище. До речі, в Брюсселі в мене було й інше доручення. Наш шановний Жолт розтринькав значну суму американських грошей, яку згодом під моїм впливом заплатив бельгійський граф Шампійон. Мабуть, цього досить, щоб пересвідчитись, як низько може впасти людина, точніше, як низько впала я, — закінчила Марія глухим голосом.

— Не було ще людини, що йшла б по нерівній дорозі, не озираючись назад. Хто зайшов далеко, тому важче повернутись. Ми вам допоможемо.

Када провів Марію. Вона мала продиктувати показання для протоколу. Коли він повернувся, Коронді вже заглибився в читання…

«Одного разу я прочитав в урядовій газеті, що Рудольфу Казмері присвоїли звання генерала. Це мене трохи витверезило. Казмері вже генерал, бо не марнує часу на пусті мрії, а я поки що тільки полковник. Бог дав людині розум, щоб вона користувалась ним. І я почав діяти.

Перед тим як організувати добровільні загони, я мав створити в країні сприятливі настрої. Це завдання я успішно виконав.

Я викликав до себе старшого лейтенанта Немештабокі, якого любив за відчайдушну хоробрість і кмітливість. Це був чорнявий хлопець з кучерявим волоссям і блискучими очима. На худорлявому, але мужньому і вродливому обличчі його завжди сяяла посмішка. Про холоднокровність лейтенанта у відділенні розповідали легенди, хоч ніхто не зміг би сказати, скільки в цих балачках правди і скільки вигадки.

За останні роки Немештабокі не раз бував у Чехословаччині. Він налагодив особистий зв'язок з керівниками груп.

— Сідай, Дані, — запропонував я йому.

Лейтенант з незмінною посмішкою чекав моїх розпоряджень.

— Слухай, сину, я хочу доручити тобі одне важливе й важке завдання.

— Слухаю, пане полковник…

Я докладно ознайомив його з наказом про організацію добровільних загонів, потім розтлумачив потребу в моральній підготовці громадськості перед проведенням цієї операції. Нам треба довести, що чехи переслідують угорську меншість. Не просто теревенити про це, а підтвердити фактами, бо тільки тоді існування добровільних загонів матиме підставу.

— Але дозвольте, пане полковник, — зауважив Немештабокі. — Поки що в нас немає ніяких фактів про переслідування угорців на території Чехословаччини. За повідомленнями…

— Кажеш, угорську меншість там не переслідують?

— Ні. Принаймні мені про це невідомо…

— Розумію, сину. Але зарубай собі на носі, що коли уряд офіціально заявляє про утиски і переслідування угорців у Чехословаччині, то воно, мабуть, так і є…

— Ага, тоді воно, справді, так і є, — погодився Немештабокі, широко посміхаючись.

— Ну, годі жартувати, — промовив я серйозно. — Перш ніж приступити до виконання завдання, треба обміркувати деякі принципові питання.

— Слухаюсь, пане полковник…

— Ти визнаєш безглуздість Тріанонського миру?

— Визнаю.

— І те, що всі відібрані території є невід'ємною частиною святої корони [18] Корона угорського короля Стефана І (Святого) (997–1038 pp.). Маються на увазі угорські володіння до 1919 року. ?

— Так.

— Як ти думаєш, чехи добровільно відмовляться од Фелвідеку [19] Так угорці називали південну частину Словаччини і Закарпаття. ?

— На мою думку, ні в якому разі,

— Повинні ми ним заволодіти?

— Обов'язково.

— Будь-якою ціною?

— Безумовно.

— Як ти вважаєш, можна досягти цієї мети?

— Мета виправдовує засоби.

— Ти тямущий хлопець, а це для нас важливо.

Немештабокі посерйознішав.

— Пане полковник… мені хотілося б поставити вам запитання. Це так, між іншим, якщо дозволите.

— Закури і можеш запитувати.

Лейтенант шанобливо почекав, доки я закурив, а потім спитав:

— Що буде, коли самі угорці, які живуть на згаданих територіях, не захочуть приєднатись до нас?

Я вражено глянув на нього.

— Звідки в тебе таке припущення? — спитав я здивовано.