Андраш Беркеші - Списоносці

Фараго виконав наказ.

— Дозвольте доповісти, запитують пана полковника.

— Спитай, хто це.

— Дозвольте доповісти, якась дама, на ім'я Лотті.

— Лотті… Лотті… — повторював я тихо, наморщивши лоба, потім узяв трубку.

— Алло! Так… О п'ятій годині? — Я глянув на годинника. — Ні, сьогодні не можу. А про що? Хто це? Ах, це ви? Коли ви приїхали? Добре. Буду обов'язково. — Я почухав за вухом і пробурмотів ніби до себе: — Лотті… Оце так справа… — І знов звернувся до Фараго: — Отже, на чому ми зупинились? Ага, матеріали… Так… так… — я дістав з сейфа матеріали і подав майорові. — Гляди, щоб доповідна була написана чітко.

— Дозвольте доповісти, постараюсь написати її якнайкраще.

Він клацнув каблуками і вже взявся за. ручку дверей, коли я спинив його:

— Хвилинку, пане майор… Він повернувся.

— Давно ти у Берні?

— Вже два роки.

— Місто знаєш добре?

— Думаю, що так.

— Чи можеш мені сказати, на якому бульварі стоїть біла мармурова статуя Амура?

Майор на мить замислився.

— Якщо не помиляюсь, на Озерному бульварі.

— Дякую.

За кілька хвилин перед п'ятою я зайшов до квіткової крамниці, звідки добре було видно бульвар і місце навколо статуї Амура. Я купив букет троянд і попросив дозволу в хазяйки затриматись на кілька хвилин у крамниці, бо, мовляв, чекаю когось. Вона розуміюче посміхнулась. Довго ждати не довелося. За хвилину з'явилось троє юнаків, які, очевидно, теж чекали когось.

«Отже, агент — Фараго», — вирішив я.

Я вийшов з крамниці усміхаючись, з букетом троянд у руці, вдаючи ніби не помічаю юнаків. Прочекав біля статуї хвилин тридцять, раз у раз з досадою позираючи на годинника. Нарешті, я пішов додому.

Другого дня запросив майора на вечерю. Під час розмови ми з Магдою навперебій вихваляли фюрера, а згодом непомітно перевели розмову на професора Шютца, високо оцінюючи його особисті заслуги.

— Я глибоко впевнена, — зауважила Магда, — що фюрер досяг значних успіхів тільки завдяки таким працівникам, як наш професор. Німецьке нація може пишатися такими вірними синами, як він.

Після цього ставлення професора до нас зовсім змінилось. На одному, з прийомів Шютц одвів мене до оранжереї і конфіденціально сказав, що не зовсім довіряє нашому послу і тому буде дуже вдячний, якщо я передам свої спостереження відповідним органам. Мені було ясно, що Шютц вирішив цим самим запевнити мене в своїй довірі й приязні. Потім він зайнявся Магдою. А ми з нею використовували кожну нагоду, щоб через Фараго ніби ненароком «повідомляти» професора про свої симпатії до нього.

Минуло понад два тижні, проте Анні-Марії ще не вдалось встановити зв'язки з англійською розвідкою. Я з нетерпінням чекав.

Якось у суботу на початку травня мене запросив до себе знайомий бібліотекар. Я поніс йому кілька книжок про Угорщину, написаних німецькою та французькою мовами. Він був дуже радий подарунку. Ми сиділи в його робочому кабінеті, заставленому вздовж стін стелажами для книг. Гадаю, там було принаймні кілька тисяч книжок.

У травні весь світ ще перебував під враженням поразки німецьких військ біля Волги. Ця подія помітно піднесла популярність росіян. Більшість простих людей Заходу замислювалась над причинами перемоги росіян, а дехто почав переглядати свою негативну думку про Радянський Союз. У формуванні таких настроїв неабияку роль відігравали також органи преси, які хоч і не захоплювались радянськими успіхами, однак писали про них з холодною об'єктивністю і мовчазним визнанням. У той час антирадянські статті в пресі не з'являлись. Комуністи мали можливість агітувати відкрито, державна влада змушена була терпіти це. Розмови про росіян стали модою. І справді, про них говорили при першій-ліпшій нагоді.

Бібліотекар зустрів мене словами:

— Що буде з вами, любий генерале?

— Я не розумію вас, маестро.

— Ну й всипали вам перцю, дали прочухана…

— Війна ще не закінчена. Біля Волги програно тільки одну битву…

Феттер глянув на мене примружившись.

— Ви так думаєте? — спитав він, цмокнувши язиком. — Щиро кажучи, генерале, я вас маю за розумну людину. І саме тому вважаю, що наївність, яку ви зображаєте, є тільки зовнішньою оболонкою, а в душі ви міркуєте інакше. — Він посерйознішав. — Зрештою, це ваша справа, і мене вона стосується лише остільки, оскільки… Сам не знаю чому, я полюбив вас, і до певної міри мене тривожить ваша доля. Я закурив і на хвилину задумався.

— Любий маестро, — сказав я нарешті. — Чому ви гадаєте, що моя доля в небезпеці?