Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— А кажуть, інтелігентних володарів у нас немає! — галасував хтось із газетярів. — Дуже культурна людина Меркулов! Вихований, освічений! Інтелігент!

Штірліц хотів написати їй про те, що він і досі пам'ятає ту ніч на тайговій заїмці, коли вона сиділа біля маленького слюдяного віконця і світив повний місяць, під його променями льодяні узори ставали плюшевими, затишними, покірними. Він раніше ніколи не відчував такого спокою, який доля подарувала йому в тривожну, трагічну ніч…

Він хотів сказати їй, як часто пробував малювати її обличчя: і олівцем, і аквареллю. Якось він пробував малювати її олією, але на другий же день полотно порвав. Мабуть, саме єство Сашине суперечило густій категоричності олії, що передбачає в портреті не тільки схожість, але й конче потрібну викінченість, а Сашеньку Штірліц відкривав для себе заново кожного дня розлуки. Він пригадав слова, які сказала вона, ще сімнадцятилітньою, і дивувався, через багато років, глибині й ніжності її думок, якійсь їхній сором'язливій повазі до співбесідника — ким би він не був. Вона й жандармам сказала тоді: «Мені совісно за вас, панове. Ваші підозри аморальні».

Штірліцу хотілося написати їй, як одного разу в Парижі на книжковій розкладці він випадково прочитав у пошарпаній книжечці: «Я хочу додому, у велику квартиру, яка наводить сум. Увійду, скину пальто, отямлюсь, вогнями вулиць я осяюсь…»

Прочитавши ці рядки, Штірліц удруге в житті заплакав. Він заплакав уперше, коли, повернувшись із першої своєї чекістської поїздки за кордон, побачив могилу батька. Старий починав з Плехановим. Його повісили білополяки весною двадцять першого року. Він заплакав, коли залишився сам-один, плакав по-дитячому, жалісно схлипуючи, зле не цього соромився він, а просто йому здавалося, що горе його мусить хити в ньому як пам'ять. Батько його належав багатьом людям, а от пам'ять про тата належала йому одному, і це була особлива пам'ять, і підпускати до неї Штірліц нікого не хотів та й не міг. А тоді в Парижі на книжковому звалищі він заплакав несподівано для самого себе, бо в цих рядках відчував те, що було йому страшенно потрібне і якого він — за все життя своє — так і не пережив. За цими рядками він побачив усе те, що виразно уявляв собі, про що мріяв, але чого не мав ні на одну хвилину.

Ну як же зараз написати Сашеньці, що восени — він точно пам'ятав той день і годину: сімнадцятого жовтня сорокового року — він переходив Фрідріхштрасе й раптом побачив Сашеньку, і як у нього похолонули руки, і як він пішов до неї, забувши на мить про те, що він не може цього робити, і як, почувши її голос і зрозумівши, шо це не Сашенька, все-таки йшов слідом за тією жінкою, йшов, поки вона двічі не обернулась — здивовано, а потім — сердито.

Ну як написати їй, що він тоді тричі просив Центр відкликати його і йому обіцяли, але почалася війна…

Як може він усе, що зараз промайнуло перед його очима, вмістити в слова?

І він почав перекладати вірші Пастернака французькою і писав їх, як прозу, в рядок, але потім збагнув, що робити цього не можна, тому що розумний ворог і ці вірші може обернути як доказ проти хлопця, який п'є апельсиновий сік і курить сигарету так, як це тепер модно там, де він жив. І він сховав цей аркушик у кишеню (машинально відзначив, що спалити його зручніше буде в машині), і приписав до тих рядків, якими він почав листа: «Це відбудеться, як я думаю, у найближчому майбутньому».

Ну як написати їй про зустріч із сином у Кракові влітку минулого року? Як сказати їй, що хлопчик зараз у Празі і що серце його розривається між нею й Сашею-маленьким, який без нього став Сашею-великим? Як сказати їй про любов свою і про горе — що її немає поряд, і про те, як він жде того дня, коли зможе її побачити? Слова сильні лише тоді, коли вони склалися в біблію чи у вірші Пушкіна… А так — сміття вони, та й годі. Штірліц закінчив листа: «Я цілую тебе і люблю».

«Як можна словами передати мою тугу й любов? — все ще думав він. — Вони стерті, ці мої слова, як старі монети. Вона любить мене, тому вона повірить і цим моїм стертим гривеникам…

Не можна мені їй так писати: дуже мало ми пробули разом, і так довго вона живе тими днями, що ми були разом. Вона й любить мене того, далекого, — то чи можна мені писати їй так?»

— Знаєте, — сказав Штірліц, ховаючи аркушики в кишеню, — ви праві, не варто це тягти вам через три кордони. Ви праві, пробачте, що я забрав у вас час.

«Начальникові IV відділу управління імперської безпеки