Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

Георгій зменшив швидкість до п’ятдесяти і, проїхавши метрів триста, знову натиснув на газ. «Мерседес» рушив за ними. Проїхали назустріч три вантажівки з символікою ООН. Залишилося позаду село, вибудоване навколо бензоколонки.

Нік подивився назад. «Мерседес» відстав.

Знову задзвонив мобільний.

– Добре, – сказав у трубку Георгій. – Ми поки що поп’ємо каву біля мертвого міста. Перевіриш – передзвони!

Коли Георгій заховав мобільник у кишеню піджака, Нік обернувся ще раз, але «мерседеса» вже не побачив.

У Фамагусті, старовинному місті, що розрослося двоповерховими будиночками навколо портової фортеці, життя просто кипіло. Особливо якщо порівняти з сонною Кіренією. Безліч машин, моторолерів, мопедів. Їхати доводилося повільно, зупиняючись на кожному перехресті.

Георгій, здавалося, місто знав добре. Проїхавши повз пам’ятник Ататюрку, що стояв у центрі клумби, – дорожньої розв’язки, джип повернув управоруч. Тепер ліворуч від дороги було старе місто, а праворуч – суцільне будівництво. Попереду на горизонті виросли дивні сірі багатоповерхівки без ознак життя.

Хвилин через п’ять дорога вперлася в огорожі з колючого дроту, що перетинали її кількома рядами. Відразу за дротом ця ж дорога виявилася розбитою, в ямах і вибоїнах, у воронках од вибухів.

Георгій перед огорожею звернув ліворуч. Метрів через п’ятсот машина зупинилася перед сучасним багатоповерховим готелем. Залишивши джип на стоянці поряд із входом, усі троє пройшли крізь просторий готельний хол і вийшли на терасу, яка, здавалося, висіла просто над морем. На терасі стояли столики, і декілька іноземних туристів пили вино або каву, милуючись середземноморським чистим горизонтом.

Замовивши офіціанту, що підійшов, три кави, Георгій оглядівся на всі боки.

– Доведеться посидіти тут із півгодини, – сказав він.

Нік роззирався на мертве місто, що виглядало з-за бічної невисокої стінки тераси.

– А що там? – запитав він Георгія, киваючи у бік похмурих багатоповерхівок.

– Там? – Георгій на мить озирнувся. – Там із сімдесят четвертого року закрита зона. За нею – грецька територія. А це усе – готелі, казино, ресторани… Наслідок розділу Кіпру… Якщо він об’єднається, усе це повернуть власникам, в основному, іноземцям. Тільки навряд чи вони візьмуть… Побудувати нове буде дешевше.

Каву принесли міцну й гірку. Окремо офіціант поставив вазу з кристалами коричневого цукру.

– Сьогодні більше ніяких запитань не ставте, – попросив батьківським тоном Георгій, глянувши на годинник. – Домовилися?

Нік і Віктор кивнули.

– Зброю застосовувати при щонайменшій небезпеці. Про себе не думайте, небезпека для мене й людини, яка зараз підійде, поширюється і на вас. Якщо нас заженуть у могилу – то всіх разом.

Далі пили каву мовчки. Георгій поглядав на годинник. Кидав погляд на іноземців, які сиділи за сусідніми столиками на широкій готельній терасі. Погляд його різко ковзнув у бік моря, де горизонт перетнув якийсь корабель.

Минуло не менше години, перш ніж на його обличчі з’явилася стримана усмішка. Віктор почув за своєю спиною кроки, але не обернувся. Він сидів навпроти Георгія. Праворуч од Георгія стояв вільний стілець. Тінь чоловіка, що прибув, набула реальності, чоловік усівся, Віктор подивився на нього і обімлів. Це був Рефат Сибіров.

– Добрий ранок усім, – він обвів трьох напруженим, але все-таки привітним вузькооким поглядом. – Через двадцять хвилин виходимо, – сказав Рефат. – Через тридцять п’ять хвилин маємо під’їхати до банку. Нас чекатимуть.

Віктор відзначив подумки, що в голосі Рефата твердості й якоїсь командирської впевненості було більше, ніж у Георгія. Георгій був м’якший, може, просто добріший у душі. Хоча душевна доброта якось не в’язалася з його службою.

Нік пильно дивився на Рефата й мовчав. Цю людину він ніколи не бачив. Те, що він не назвався, особливо не здивувало, але мовби підкреслило, що саме він із цієї миті взяв командування на себе. Саме його чекав Георгій, і було зрозуміло, що доки ця людина не з’явиться, ніщо не почнеться. Тепер він прийшов і повідомив, що все починається через двадцять хвилин.

Георгій привернув увагу Ніка ледве помітним жестом руки.

– Далі, ніж на півтора метри, від нас не відходити, – мовив він. – На будь-який різкий рух біля нас або в наш бік відповідати пострілом. Думати потім.

Георгій перевів погляд на Віктора. Той кивнув.

Рефат усміхнувся й теж кивнув.

Залишивши двадцятидоларовий папірець на столі, вони піднялись і пройшли через хол до виходу з готелю.