Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

– Так, Георгій, – прозвучала відповідь.

Чоловік повільно підійшов. Зупинився поряд із ними. Простягнув руку Нікові.

– Будьмо знайомі, – кивнув він. – Пора вже познайомитись, якщо випала нагода. Адже випадок – бог життя!

Нік потиснув руку Георгію, а в голові знову прозвучали щойно вимовлені Георгієм слова «Випадок – бог життя!» Це ж була його фраза, отримана «в спадок» від загиблого в Африці друга і колеги. Випадок – бог життя…

– Ви до моря вже ходили? – запитав Георгій, поправляючи капелюх.

– У Кіренії, – відповів Віктор.

– Тут море і ближче є, – сказав він і, кивком голови показавши напрям, пішов до дороги.

Вони мовчки втрьох дісталися берега. На це знадобилося хвилин п’ятнадцять. Всілися на стовбур поваленого дерева лицем до місячної доріжки, що погойдувалася на хвилях.

– Добре бути далеко від батьківщини, – мовив Георгій, ні до кого не звертаючись.

Було чутно шипіння хвилі, що облизувала берег, який осипався камінням.

– От же цікаво, – вів далі Георгій, дивлячись на море перед собою. – Майже двадцять п’ять років живе собі країна, ніким, окрім Туреччини, не визнана – Турецька Республіка Північного Кіпру. Живе собі тихо і щасливо…

Георгій сидів скраю. Повільно повернувши голову, він подивився на обличчя Віктора і Ніка.

– Рік тому тут відпочивав Броницький, – говорив Георгій. – Зі своїми новими друзями…

Віктор, почувши про Броницького, пожвавився. Подивився на Георгія. Немов чекав продовження. І воно було.

– Друзям показалося мало тієї суми, яку він міг зняти сам, без двох давніх друзів, які не знали, де він відпочиває… Тому, повернувшись до Києва, він почав придумувати, як би всіх трьох зібрати тут і, коли все буде зроблено, двох спекатися… Йому, напевно, пообіцяли місце прем’єр-міністра, хоча воно коштує набагато дешевше за цю суму…

Глибокий оксамитовий баритон Георгія звучав на фоні шипіння хвилі майже як музика, як текст із якогось фільму, начитаний талановитим актором.

– Він сам підняв хвилю і сам від неї захлинувся…

– Тобто ви його вбили? – запитав Віктор.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Георгія. Не зводячи очей із нічного моря, він клацнув язиком. Потім нахилився, взяв із землі камінчик і кинув у воду.

– Ніхто його не вбивав. Він сам випив коньяку і прийняв піґулки, несумісні з алкоголем, створивши нам масу проблем! Що з ним сталося потім, після ресторану, і хто його відправив у політ, я не знаю. Та це й не важливо. Для нас він усе ще живий. Буцімто. Принаймні він тут із нами. Остаточно він помре тільки через кілька днів. У нас не заведено помирати, не передавши справи.

Нік слухав Георгія без особливого інтересу. Його думки були зайняті іншим. Він намагався уявити собі зустріч із дружиною. Намагався і не міг. Щось не збігалося в його уяві, ніби він більше ніколи й не міг зустрітися з Танею. Може, всередині в нього існувало тверде знання про її смерть, і знання це було непохитне, воно просто блокувало будь-які ігри уяви? Нік зітхнув.

– Про дружину думаєш? – запитав його несподівано Георгій. Потім поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав конверт і простягнув Нікові.

Нік витягнув звідти фотографію. Навіть при місячному сяйві він одразу впізнав Таню.

Вона стояла на сходинці потяга й розгублено дивилася кудись убік.

– Це вона на Київському вокзалі, – прокоментував Георгій.

Віктор теж заглянув на знімок.

– А хто її фотографував? – здивувався він.

– Ті ж, хто вас із нею підстраховував і згодом. Ви їх не бачили.

Віктор мовчки кивнув.

– Гаразд, – Георгій звівся на ноги. – Ходімо, віддасте мені пальчик і відпочиватимете. Післязавтра знову за роботу.

Нік здивовано подивився на Георгія.

Віктора його слова теж здивували. Але він не подав виду.

Поки йшли назад, просто перед ними на гори, що здіймалися кілометрів за три попереду, впала зірка.

Наступний день пройшов легко і швидко. На безхмарному небі, що відбивало море, світило сонце. Хвилі тепла носилися в повітрі, немов продовження самих сонячних променів.

О дев’ятій ранку в котедж постукали. Прийшов Георгій, зайшов запросто і безцеремонно, ніби родич або давній друг. Разом випили кави й рушили в Кіренію неквапною ходою відпочивальників. Ішли по узбіччю дороги – тротуарів тут не було. То з-за дерев, то з-за пагорбів виглядало море.

Попереду показалося місто, низеньке, розніжене, вигоріле на сонці барвами.

Перехожих було мало. Переважно солдати-турки. Іноді з нарукавними пов’язками і автоматами. Військові патрулі.