Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

Гори внизу стали нижчими. З’явилися в деяких місцях пологі схили, що зеленими язиками спускалися в рівнини.

Потім блакитне полотно Середземного моря засунуло гори назад, у пройдений, проминулий пейзаж. Виднілися крапки шхун і човнів. Живе гойдання, помітне навіть із цієї висоти. Хоча висота явно зменшувалася. Літак повільно знижувався.

Спалахнуло табло з намальованим ременем.

Попереду показалося льотне поле без єдиного літака та посадочна смуга.

Віктор опустив руки на коліна й ліктем відчув коротку пробірку з пальцем Броницького, що лежала в правій кишені штанів. Губи на мить скривилися. Він уявив собі раптом, що митники знаходять цю пробірку. Що тоді він скаже? Як пояснить? Рятівним нагадуванням сплив той факт, що він не знає жодної іноземної мови. Але ж разом із ним летить професійний перекладач, чия допомога в такій ситуації може виявитися дуже недоречною!

Але митниця пропустила Віктора й Ніка без питань. Питання поставили на перевірці паспортів. І добре, що задали!

– Візу в паспорт чи окремо? – переклав запитання турецького офіцера Нік.

– Окремо, окремо! – квапливо відповів Віктор, згадавши телефонну інструкцію Георгія.

Заплативши по десять доларів за кожну візу й отримавши печать на аркушику білого паперу, вони пройшли далі, рухаючись за стрілками на підлозі зали прильоту.

Стрілки вивели їх до нечисленного натовпу тих, що зустрічають.

Віктор пробігся очима по трьох табличках, що виднілися з різними написами. Відразу вирізнив одну, на якій було написано «Zensky, Sluzky».

Низенький турок, який тримав цю табличку, зрадів, коли перед ним зупинилися двоє прибульців. Одразу повів їх до виходу зі скромної одноповерхової будівлі аеропорту.

Турок виявився водієм восьмимісного лімузина. Всадовивши Ніка й Віктора, він зачинив за ними дверці, й машина безшумно рушила.

– Бачиш, як зустрічають! – не втримався від коментаря Віктор.

Нік кивнув.

Вони їхали по гладенькому асфальту шосе. Обабіч дороги тягнулася рівнина – ні сіл, ні містечок. Із поодиноких машин, що траплялися на дорозі, майже всі виявлялися такими ж лімузинами.

– Слухай, він, здається, не по тій стороні їде! – заклопотано мовив раптом Нік.

– А ти скажи йому, а то ще вріжемося! – порадив Віктор.

У відповідь на запитання водій розсміявся й ламаною англійською пояснив, що Кіпр – країна лівостороння.

– Авжеж, вони ж були англійською колонією, – згадав Нік.

Хвилин через сорок дорога поповзла вгору, в гори. Далі побігла по іншому схилу довгого гірського хребта, за яким блищало на сонці море.

Між морем і хребтом густо росли дерева, виднілися будинки.

Через якийсь час лімузин зупинився перед білою бетонною коробкою будівлі. На її даху півметровими синіми літерами прочитувалася назва «Altinkaya».

Водій провів Віктора й Ніка всередину. Там їх зустрів інший турок – Самві, – що виявився хазяїном цього невеликого туристського комплексу.

Вони пройшли наскрізь бетонну будівлю і вийшли з іншого боку на широкий двір, у центрі якого був басейн. Між квадратом басейну і двоповерховими котеджами, що вишикувалися фасадом до нього зусібіч, красувалися порожні смугасті шезлонги.

Нік відчув, що йому душно в «дутій» куртці. Сонце тут не лише світило, але й гріло.

Самві відчинив для них один із котеджів, показав, де душова, туалет. Віктор помітив маленьку двоконфоркову плитку та холодильник. Попросив Ніка запитати: чи мусять вони тут самі готувати.

– Навіщо, у нас чудовий рибний ресторан, – відповів Самві. – Але якщо хочете, магазинчик за триста метрів у бік Кіренії, просто край дороги.

Коли Самві, залишивши їм ключі від котеджу, пішов, Віктор піднявся по дерев’яних сходах на другий поверх, побудований на кшталт внутрішнього балкона, і, побачивши там два ліжка, відразу влігся на одне з них.

Йому теж стало душно. Полежавши кілька хвилин, він підвівся й відчинив віконце.

Просто не вірилося, що в Києві зараз зима і холодно.

Нік насамперед заглянув у маленький холодильник і здивувався, нічого в нім не виявивши.

Сплутаність думок дратувала. Він хотів відволіктися від них, хотів хоч би на п’ять хвилин позбутися минулого й сьогодення, всього, що оточувало його запитаннями. Однаково відповідей на ці запитання в нього не було. Принаймні зараз. Він відчував наближення розв’язки, наближення фіналу цієї історії, в якій, це він теж чітко собі уявляв, його роль була вже відіграна. А що потім? Назад у Саратов? У Київ? У Париж, до Tatjanи, без якої йому зараз було особливо важко? Він і не думав, що так прив’язався до цієї окатої наївної дівчини.