Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

– Дзвони. Тільки не говори, де ми і куди їдемо!

Нік, що сприйняв спочатку Віктора як тихого і небезпечного чоловіка-пастку, розслабився.

Набрав номер Tatjanи. Вона виявилась удома. Розповів, що повинен поїхати на декілька днів у справах. Повернеться – відразу подзвонить. Хотів було попередити, що на її адресу прийде його чекова книжка та картка для банкомату, але, покосувавши поглядом на Віктора, промовчав. Попрощавшись із Tatjanoю, підійшов до вікна, за яким світилися легкі веселі вогники Парижа. З будинку навпроти долинала музика, й на балконі, голосно розмовляючи, курили двоє дівчат.

– А якого зросту моя дружина? – запитав несподівано Нік, обернувшись до Віктора.

– Себто?

– На собі покажи! – попросив Нік.

Віктор згадав. Провів долонею над вухом.

– Тільки я не помітив, вона на каблуках була чи ні… Здається, без каблуків…

– Вона не носить туфлі на каблуках, – задумливо кивнув Нік.

До Стамбула Віктор і Нік летіли в набитому вщерть «боїнгу», але потім, пересівши на інший «боїнг», який вирушав на Північний Кіпр, вони опинилися практично в порожньому літаку. Віктор налічив дванадцять пасажирів і двох стюардес, перед тим як уткнутися в ілюмінатор, за яким було видно красиві, присипані снігом верхівки високих гір.

На якийсь час він забув про існування Ніка, що сидів поруч. Літак піднімався все вище, але гори не опускалися вниз, відстань між ними і літаком немовби й не збільшувалася, ніби вони піднімалися в небо одночасно.

Кругловида стюардеса-туркеня запропонувала турецького червоного вина з великої літрової пляшки. Віктор кивнув. Нік теж. Цей кивок нагадав Віктору про Ніка. Повернув у реальність. І тут же реальність підкинула два запитання: як там Іра і Яночка і чи знайшли хлопців…

Пальці доторкнулися крізь тканину куртки до мобільника, що лежав у кишені.

Віктор подумав, як усе-таки він розраховує на допомогу цієї мильниці, здатної говорити голосом Георгія. Ось і зараз було б добре, якби задзвонив телефон і повідомив щось Віктору.

Покосував поглядом на Ніка, що спокійно попивав вино.

Попереду з’явилася друга стюардеса, що штовхала металевий візок із обідніми тацями.

Віктор облизнувся.

Чи то турецьке вино розбудило відчуття голоду, чи він дійсно був голодний.

Мовчки з’ївши запропонований обід, вони продовжували думати кожен про своє.

Нік намагався розібратися в собі, у своїх почуттях. Виникла впевненість у тому, що і дружина, і син залишилися живі, породжувала нові запитання. Його хвилювало, навіщо Івану Львовичу знадобилося повідомляти про загибель дружини і сина? Це здавалося чимось абсолютно нелогічним. Але Нік розумів, що в такій справі, як і в армії, за всякою уявною нелогічністю стоїть або ідіот, або чітко прорахований результат. У справі, в яку його втягнули, ідіотів бути не могло.

Згадалися дні, коли пролунав цей телефонний дзвінок. Він пролунав після того, як Нік поспілкувався з Уберкрафтом. Говорили вони тоді про Сахна і, здається, про те, що Сергію треба було підкинути піґулку. Тобто йшлося про вбивство Сахна. Нік прекрасно пам’ятав свої почуття, свої думки на той момент. Він не збирався вбивати Сергія. Він просто сподівався, що той не повернеться. Може, дзвінок Івана Львовича мав відіграти якусь роль у цій справі? Може, він розраховував, що Нік, почувши про загибель сім’ї, набагато легше зважиться на вбивство напарника, що вийшов із-під контролю?

Нік здвигнув плечима.

Віктор озирнувся на нього. У його очах, на його язиці теж крутилося запитання, яке він уже кілька годин хотів задати й одночасно боявся вимовити, не знаючи не лише відповіді, але навіть можливої реакції Миколи Ценського. Віктору хотілося ще раз запитати про генерала Броницького, про його смерть.

Йому здавалося, що Нік усе-таки мусив щось знати.

Дивним чином саме у зв’язку з цим бажанням у пам’яті виникла зовсім недавня фраза Георгія про те, що Нік уже не потрібен, що він свою справу зробив. І хоч потім Георгій признався, що це був жарт, але в кожному жарті є частка того, що вважається правдою.

Якщо Георгій так говорив, значить, справа Броницького вже яйця виїденого була не варта, або ж Микола Ценський був тут дійсно ні до чого. Але ж не від Георгія він отримав фотографії Ценського і Сахна. Рефат, людина дуже серйозна, сам сказав, що Микола і Сахно були виконавцями, яких мали позбутися за кордоном, спочатку організувавши їм втечу та безпечний коридор до Німеччини.