Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

– Ну, ми їдемо по дорозі, тут мін не буде. Та і який сенс нас висаджувати в повітря?

– Міну можна і з собою везти, навіть не підозрюючи про це. Може, зупинимося, подивимося?

– Він же наказав не відставати від них.

– Ось бачиш, – неголосно мовив Нік і знову зітхнув. – Ми їм більше не потрібні.

– А наші відбитки пальців?

– А той палець із пробірки? – запитанням на запитання відповів Нік.

Нервові думки Ніка все-таки передалися Віктору, і він вже зіставляв можливість своєї загибелі з несподіваною появою Рефата. Тепер увесь його конспіративний зв’язок із Москвою мав просто смішний вигляд. Він приховував від Георгія, що знайомий із Рефатом, а Рефат був більше ніж просто знайомий із Георгієм. Рефат був його людиною, або навпаки – Георгій був людиною Рефата. В усякому разі, тепер було б смішно уявляти, ніби Георгій не знав про зустрічі Віктора з Рефатом, про ту підмосковну дачу з тиром, про Войтека, що передав у Лондоні фотографії, завдяки яким вони впізнали в обличчя і Сапера, і Ценського.

Навіщо потрібен був увесь цей цирк?

– А де зараз ті гроші, за які вони розписалися? – запитав раптом Нік, перебиваючи роздуми Віктора.

– Не знаю, – відповів Віктор.

Дорога вже вибігла з міста. По один бік од неї простяглися луги, по інший – огорожа військової частини, увінчана закрученою павутиною з колючого дроту.

– Ми їдемо в аеропорт, – прошепотів Нік, помітивши покажчик, який промайнув ліворуч.

Немов на підтвердження його слів, над ними, обганяючи джип по повітрю, пролетів літак. Пролетів досить низько, заходячи на посадку.

– Ні, нам тепер немає ціни, – мовив після паузи Віктор. Мовив упевнено і твердо. – Нас тепер берегтимуть…

Коли до аеропорту залишалося два кілометри, «мерседес» пригальмував. Джип зупинився поряд. Із «мерседеса» вийшов Георгій.

– Давайте сюди іграшки! – сухо наказав він. Нік і Віктор покірливо віддали Георгію свої пістолети. Холодок пробіг по спині Віктора. Він погляду не зводив із пістолетів, що опинилися тепер у руках у Георгія.

Георгій несподівано всміхнувся. Дістав із кишені квадратик фланелевої тканини, протер спочатку пістолет Ніка, кинув його в траву біля узбіччя. Потім учинив так само з пістолетом, узятим у Віктора.

– Усе! – посміхнувся він. – Тепер їдьмо!

Тільки отримавши посадочні талони і пройшовши три догляди, Нік і Віктор дізналися, що вони летять у Рим через Стамбул. Ця звістка збентежила їх.

У «боїнгу» вони опинились окремо від Рефата і Георгія, хоча легко зі своїх місць у двадцятому ряду могли бачити їхні потилиці. Пасажирів було небагато, із тридцятеро. В основному, це були турки, що летіли до Стамбула. Тільки декілька німців, схоже, летіли далі.

Георгій і Рефат про щось постійно розмовляли. Віктор і Нік пили червоне вино.

Вино було гіркувате. Нік пив його і думав про Сергія Сахна. Він усе ще намагався зрозуміти: коли Сапер міг видати свій відбиток пальця? Чи було це до втечі з Києва, чи вже після того, як вони розлучилися?

Під час короткої стоянки в Стамбулі половина пасажирів вийшли, але зайшли багато нових. Були тут і турки, й італійці, що, мабуть, поверталися додому.

У Римі Ніку й Віктору не вдалося навіть із аеропорту вийти. Георгій кудись пішов, залишивши їх із Рефатом у транзитному залі.

– Не розслабляйтеся, – сказав їм Рефат. – Нам іще години три летіти далі…

Віктор уявив собі карту Європи і намагався прорахувати: політ до якої точки на карті зайняв би три години. У цю відстань укладалися країни Скандинавії і, звичайно, вся європейська СНД.

– Ну що, справи йдуть! – усміхнувся Рефат, обвівши вузькооким хитрим поглядом Ніка і Віктора.

– А куди ми далі летимо? – запитав Віктор.

– На Кіпр, – спокійно відповів Рефат.

– Але ж ми щойно звідти прилетіли, – здивувався Віктор.

– А що буде з нами? – запитав несподівано Нік, і в його голосі прозвучали нотки приреченості.

– З вами все буде гаразд! – заспокійливим тоном мовив Рефат, дивлячись на свій «ролекс». – Доведемо все до кінця, тоді й поговоримо! А зараз ми дійсно на Кіпр полетимо, тільки на його грецьку половину!

Рефат обернувся й подивився у бік стійки реєстрації транзитних пасажирів. Від стойки якраз відходив Георгій, стискаючи в руці декілька авіаквитків.

Через півгодини всі четверо знову всілись у зручні крісла «боїнга». І знову Георгій і Рефат сиділи попереду, а Ніку й Віктору дістався п’ятнадцятий ряд. Літак був повний-повнісінький.