Верхні два контейнери зняли лебідкою, потім нижній навантажили на платформу. Вантажівка повільно поїхала назад. Віктор і Нік ішли швидким кроком за нею. Склад тягнувся метрів двісті, а в його торці були відчинені великі металеві ворота, що виводили просто до пришвартованих контейнеровозів.
Машина повернула вправоруч, у бік моря. Віктор помітив попереду український прапор, що майорів на вітрі. На душі запанував радісний спокій. «Це вже кінець усієї цієї історії», – подумав він і згадав про Київ.
Над контейнеровозом «Лисичанськ» завис невисокий портовий кран. На палубі вже було вишикувано в два поверхи декілька десятків контейнерів. Незабаром черга дійшла і до контейнера, підвезеного на вантажівці.
– Лоуер, лоуер! – ламаною англійською кричав один із матросів. Згори, із кабіни портового крана, виглядав кругловидий грек із орлиним носом. Здавалося, він ось-ось випаде – так уважно він видивлявся, куди «лягає» черговий контейнер.
Контейнер сів на метал палуби, і вібрація пройшлася під ногами у Віктора і Ніка.
– Васю! – закричав старший матрос комусь зі своїх. – Там ще три штуки влізе?
– Запхаємо! – відповів із-за контейнерів невидимий Вася.
Нік і Віктор підійшли до «свого» контейнера, і тут же перед ними виник старший матрос.
– Шо треба?
– Ми супровідники, – спокійно відповів Віктор.
– А капітан знає?
– Знає, – відповів Віктор.
– Ну тоді гаразд, – старший матрос стенув плечима і пішов.
Над кораблем яскраво світило сонце. Стояв запах розігрітого металу й дешевої фарби.
– А що далі? – запитав Нік Віктора. – Я б попоїв або пива випив…
– Я б теж, – кивнув Віктор. – Почекаємо! Ці підійдуть…
«Ці» підійшли через півгодини. По обличчях було видно, що все йде добре. Георгій тримав у руці відкриту бляшанку пива.
– Ну що? – запитав він Віктора і Ніка.
– Усе гаразд, – Віктор кивнув на контейнер.
– Зараз відчалюємо, – сказав Рефат. – Давайте домовимося так: ви будете або по черзі тут чергувати, або удвох. Вирішуйте!
Нік і Віктор переглянулися.
Нік важко зітхнув. Знову навалилася на плечі втома. Йому вже нічого не хотілось, але менш за все йому хотілось залишатися самому біля цього контейнера.
– Удвох, – прошепотів він.
Віктор, через кілька секунд теж кивнув.
– Гаразд, – рішуче мовив Рефат. – Тоді каюта вам не потрібна. Їжу вам приноситимуть сюди, та й ми підходитимемо час від часу. Коли що… – Рефат передав Віктору чорну коробочку з двома кнопками, схожу на телевізійний пульт управління. – Ліва кнопка – виклик, там «call» стоїть, права – тривога.
Георгій і Рефат пішли. Незабаром молодий матрос притяг два пластмасові крісельця.
– Тримайте! – сказав він. – Ви що, будете тут увесь час? Що ж там усередині? – запитально кивнув він на контейнер.
– Вантаж, – видихнув Віктор.
Над контейнерами пролітали, перегукуючись, чайки. Морський вітер шукав вихід із контейнерного лабіринту й натикався весь час на Ніка і Віктора.
Минув деякий час, й інший матрос поставив на палубу перед ними триповерховий металевий судок із ручкою. Видав їм по ложці та по два шматки хліба. Розібравши судок, вони виявили в нижніх двох мисках борщ, а у верхній – печеню зі свинини.
Несподівано швидко стало вечоріти. Чутніші зробилися хвилі та й відчутніші. Почалася невелика хитавиця. Але їсти борщ вона особливо не заважала.
– Ти знаєш, мені квартиру обіцяли в Києві. Для всієї сім’ї, – заговорив Нік. – Якраз ось за ці гроші… Квартиру і роботу в органах… А тепер я не знаю, що робити…
– В яких органах?
Нік пожував губи, немов вирішуючи: розповідати детальніше Віктору чи ні. Пильно подивився на свого напарника.
– У нових… У Федеральному бюро України. Так мені Іван Львович пояснив…
– Так його вже створено, тільки називається по-іншому. Національне бюро розслідувань.
– Ти у них працюєш? – запитав Нік.
– Узагалі-то я в міліції…
Незабаром підійшов Георгій із капітаном.
Капітан, дебелий дядько з акуратною короткою борідкою, потиснув руки Ніку і Віктору, подивився пильно на контейнер.
– Години через чотири вони підійдуть і вестимуть до Іллічівська, – сказав капітан. – І тоді вже все, прямим ходом доведеться…
– Чотири години? – сам себе запитав уголос Георгій, немов забувши про Ніка й Віктора, що перебувають поруч. – Устигнемо. «Грозный» уже відправив катер. А вас нехай ведуть!
Тепер уже капітан підвів погляд на потемніле небо. Замислився.
– Так, – сказав він. – Шторму не очікується, так що чотирьох годин вистачить…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу