Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

Банківський службовець, почекавши трохи, поки відбитки підсохнуть, зібрав документи і, кивком запропонувавши усім іти за ним, попрямував до дверей у суміжне приміщення.

Там усе мало більш сучасний вигляд. Декілька високих сейфів під стінами.

На довгому столі – ввімкнений комп’ютер. Поряд із ним – широкий сканер, принтер.

Араб, відкривши планшет сканера, поклав туди один документ, розгорнутий на сторінці з відбитками пальців. Закривши планшет, клацнув мишкою, дивлячись на монітор.

Картинка монітора засовалася. Відкрилося віконце якоїсь програми, після чого на моніторі з’явилися три збільшені відбитки пальців на тлі тонкої сіточки.

Араб спокійно дивився на монітор, чекаючи, коли комп’ютер виконає доручене завдання. За його спиною так само нерухомо стояли Георгій і Рефат.

Віктор виглядав із-за спини Рефата. Усе побачене вразило його. Він згадував свої роздуми про зниклий палець Броницького. Зараз йому здавалося, що уявити, для чого може знадобитися відрізаний у трупа палець, було зовсім неважко. Але навіть якби у той час до нього прийшла думка про те, що палець знадобився для відбитка, він однаково б відкинув її. Адже закінчується двадцяте століття, й епоха неписьменних людей ніби канула в далеке минуле.

Картинка на моніторі знову ожила. Відбитки пальців зменшилися в розмірі й сповзли в нижню частину екрана. А у верхній над кожним відбитком з’явилися кольорові фотографії Георгія, Рефата і Броницького.

Банківський службовець задоволено кивнув, озирнувся на Рефата і Георгія.

На обличчі араба вперше з’явилася слабка, але все-таки усмішка.

– А хто буде наступним одержувачем? – запитав він по-англійськи.

Георгій озирнувся на Ніка і Віктора, що стояли за його спиною.

– Ви по-англійськи розумієте? – запитав їх араб. Нік кивнув.

Те, що сталося далі, спантеличило і Ніка, і Віктора. Араб узяв чорнильницю в руку. Вмочив у неї спочатку вказівний палець Віктора. Промокнув і відкатав із нього відбиток на аркуші цупкого білого паперу. Потім повторив процедуру, але вже з великим пальцем правої руки Ніка. Відсканував два аркуші, й відбитки з’явилися на моніторі комп’ютера. Потім араб попросив Ніка і Віктора показати свої паспорти, після чого їх фотографії через сканер теж з’явились у комп’ютері над їх же збільшеними відбитками пальців.

– А третій? – запитав араб-банкір у Георгія.

Георгій дістав із кишені піджака гаманець. Витягнув звідти маленький конвертик. З конверта видобув квадрат білого паперу з чітким ліловим відбитком пальця. Простягнув арабові.

Той уклав квадрат паперу в планшет сканера. Відбиток перенісся на монітор, потіснивши два інші відбитки та фотографії.

– А фото? – запитав араб.

Георгій усміхнувся.

– Він там уже є, – сказав він по-англійськи, кивнувши на комп’ютер.

Банківський службовець узяв третій відбиток пальця в рамочку, клацнув клавіатурою. Процесор комп’ютера задзижчав, і на кольоровому моніторі виник рух. Секунд через десять над третім відбитком пальця виринула фотографія. Ніку, що стояв метрів за три від комп’ютера, обличчя, що з’явилося на моніторі, видалося знайомим. Дивне заціпеніння зупинило і думки, і почуття. Над третім відбитком пальця всміхався не хто інший, як Сергій Сахно на прізвисько Сапер.

Нік обернувся до Георгія. Георгій загадково всміхнувся. Його очі випромінювали задоволення.

– Така компанія вас влаштовує? – запитав Георгій.

Нік не відповів. Він знову подивився на монітор. Спробував угледітися в обличчя Сахна, щоб зрозуміти, як давно було зроблено цей портрет. Фотографія була недавньою, але наскільки недавньою – зрозуміти було неможливо. В усякому разі, на Сергієві була та сама джинсова куртка, в якій він утікав із Києва.

– О’кей, – мовив араб і ще раз клацнув клавіатурою комп’ютера.

Вийшовши з банку, Нік замружився від яскравого сонячного світла.

– Я поїду в «мерседесі». Їдьте за нами слідом і не відставайте! – сказав Георгій, простягаючи Віктору ключі від джипа.

Перші хвилин десять Віктор і Нік їхали мовчки, прилаштувавшись у хвіст шоколадному «мерседесу». Потім Нік важко зітхнув і тут же спіймав на собі запитливий погляд Віктора.

– Ти чого?

– Я втомився, – видихнув Нік. – І… мені здається, він не даремно пересів до цього…

– До Рефата?

– А ти його знаєш?

Віктор кивнув, повертаючи вслід за «мерседесом» уліворуч.

– А що тобі здається? – запитав він через хвилину.

– У мене був друг, коли я служив військовим перекладачем в Африці. Він підірвався на мікроавтобусі. На міну наїхали.