Здавалося, він тільки-но звідси вийшов. У нього виникло дивне відчуття, ніби віднині він більше не має роботи і тепер стоїть на межі нової форми існування, де не треба гарувати і є бездонне море часу. Блумквіст ненадовго задумався, чи не прибрати йому в квартирі. Усюди валялися журнали, книжки й одяг. Однак замість цього він узяв з холодильника дві пляшки пива «Пілзнер урквел» і всівся на дивані у вітальні, щоб обміркувати все на тверезу голову, якщо взагалі можна міркувати тверезо, хильнувши трохи пива. Що ж йому робити?
Блумквіст не мав жодної ідеї і, либонь, найбільше тривожився через те, що втратив бажання боротися. Навпаки, він ніби примирився з тим, що «Міленіум» вислизає зі сфери його інтересів. «Чи не час почати нову справу?» — питав він себе. Це, звичайно ж, була б зрада щодо Еріки й інших. Та чи здатен він керувати журналом, що живе з самої реклами й передплати? Ану ж він розкриється краще деінде?
Навіть таким гігантам, як великі ранкові газети, сьогодні доводиться скрутно, і єдине місце, де є ресурси й гроші на журналістські розслідування, — громадські ЗМІ: «Екот» [3] «Екот» — редакція новин Шведського радіо.
чи Шведське телебачення… зрештою, чом би й ні? Мікаел згадав Кайсу Окерстам — вельми привабливу жінку, з якою він час від часу зустрічався, щоб хильнути по чарочці-другій. Кайса завідувала телевізійною програмою, присвяченою розслідуванням, і вже не перший рік намагалася перенадити його до себе. Однак Мікаела ніколи не цікавила її пропозиція, попри запевнення в усебічній підтримці й цілковитій свободі творчості.
«Міленіум» був йому за дім, тут жила його душа. Але нині… після того всього болота, якби Кайса запропонувала знову, він, мабуть, погодився б. У своїй професії Блумквіст робив багато чого, проте не на телебаченні — там він лише брав участь у сотнях дискусій і ранкових зустрічей. Може, робота в телепрограмі журналістських розслідувань запалила б його з новою силою…
Задзвонив мобільний телефон, і на мить Блумквіст зрадів. Незалежно від того, Еріка це чи Пернілла, він пообіцяв собі, що розмовлятиме дружньо й справді слухатиме. Та номер не висвітився, і це його дещо насторожило.
— Це Мікаел Блумквіст? — запитав молодий голос.
— Так, — відповів Мікаел.
— Ми можемо поговорити?
— Якщо спершу назветеся.
— Мене звуть Лінус Брандел.
— Окей, Лінусе, що тобі треба?
— Я маю для тебе історію.
— Слухаю!
— Розкажу, якщо спустишся вниз, дійдеш до паба «Бішопс армс» і зустрінешся зі мною.
Блумквіст був роздратований: цей Лінус Брандел не лише дозволяє собі розмовляти з ним владним тоном, а ще й приперся в його район.
— Гадаю, досить і телефонної розмови.
— Таке не варто обговорювати відкрито.
— Лінусе, чого це розмова з тобою завдає мені такої нудьги, га?
— Може, ти мав поганий день.
— День таки видався поганий, це вже точно.
— Ну от… Спускайся в «Бішоп», я пригощу тебе пивом і розповім щось надзвичайне.
Найбільше Блумквістові хотілося гарикнути: «Годі мені наказувати!» Однак, сам не знаючи чому, — либонь, через те, що в нього не було кращого діла, ніж сидіти у квартирі й думати про своє майбутнє, — він сказав:
— За своє пиво я плачу сам… Ну, добре, прийду.
— Мудро.
— Але, Лінусе…
— Так?
— …якщо ти почнеш довго й нудно розповідати мені про всякі дикі теорії змови, про те, що Елвіс живий і що тобі відомо, хто стріляв в Улофа Палме, то я зразу піду додому.
— Fair enough , [4] Згода ( англ .).
— відказав Брандел.
20 листопада
Ганна Балдер стояла на кухні своєї квартири на Торсґатані і курила «Кемел» без фільтра. На ній був голубий домашній халат і зношені сірі капці. Вона мала красиве густе волосся й зовнішню привабу, проте видавалася досить виснаженою. Губа в неї розпухла, а чималенький шар макіяжу навколо очей був накладений не лише з естетичних міркувань. Ганні Балдер знову добряче нагоріло.
Було б неправильно сказати, що вона до цього звикла. Ніхто не звикає до таких знущань. Але це зробилося частиною її життя, і тепер вона навряд чи пам’ятає ту веселу особу, якою колись була. Страх став невідривною частиною її істоти, а віднедавна вона почала курити по шістдесят сигарет на день і вживати транквілізатори.
У вітальні бридко лаявся Лассе Вестман, і Ганну це зовсім не дивувало. Вона вже зрозуміла, що він шкодував про щедрий жест у Франсів бік. Власне кажучи, для неї від самого початку то була загадка. Вестман покладався на гроші, які Балдер надсилав для Авґуста. Довгий час він жив саме з них і частенько примушував Ганну писати брехливі листи про непередбачені витрати на викладача чи на реабілітацію, чого, звісно, насправді не було. Ось чому їй здалося таким дивним, що Лассе дозволив Балдерові забрати хлопчика.
Читать дальше