Давід Лаґеркранц - Дівчина у павутинні

Глибоко в душі Ганна знала відповідь. То була своєрідна зарозумілість, спричинена алкоголем. А обіцяна роль у новому детективному серіалі на четвертому телевізійному каналі додала Вестманові ще більшої впевненості. Та насамперед — Авґуст. Лассе вважав хлопчика за огидного й підозріливого, хоч Ганна ніяк не могла збагнути чому. Як хтось може ненавидіти Авґуста?

Він просто сидів на підлозі зі своїми пазлами й нікого не чіпав. Хіба тільки мав чудний, усепроникливий погляд, що викликав у людей усмішку, і вони зазвичай казали, що хлопчик, либонь, має глибокий внутрішній світ. Та Вестман від того чомусь завжди дратувався.

— Господи, Ганно! Він дивиться просто крізь мене, — часом викрикував він.

— Але ж ти кажеш, що він ідіот.

— Він справді ідіот, та в ньому все одно є щось небезпечне. Гадаю, він щось замишляє проти мене.

Це була, звісно ж, нісенітниця. Авґуст ніколи не дивився ні на Вестмана, ні на кого іншого, тож нікому, мабуть, і не мислив лиха. Зовнішній світ йому тільки заважав, і хлопчик був щасливий у своїй шкаралупі. Проте Вестман, напиваючись до зеленого змія, вважав, що хлопчик планував якусь помсту, — оце й була справжня причина, чому він відпустив Авґуста, дозволивши грошам вислизнути з їхнього життя. Які дурниці! Принаймні отак це собі пояснювала Ганна. Але тепер, коли вона стояла біля раковини й курила так напружено та знервовано, що аж тютюн потрапляв на язик, їй подумалося: а може, щось у цьому все ж було? Може, Авґуст таки ненавидів Вестмана? Може, він хотів покарати його за всі побої, а може, — Ганна заплющила очі й прикусила губу, — хлопчик ненавидів і її?

Така самозневага з’явилася в неї відтоді, як вечорами її почала охоплювати нестерпна туга, і вона запитувала себе, чи не нашкодили вони з Вестманом Авґустові. «Я поганка», — пробурмотіла Ганна, і саме цієї миті Лассе їй щось крикнув. Жінка не розчула.

— Що? — перепитала вона.

— Де, в біса, судова постанова про опіку?

— Нащо вона тобі?

— Я доведу, що він не має права держати його при собі.

— Ти ж оце тільки радів, що позбувся його.

— Я був п’яний і дурний.

— А тепер раптом протверезів і порозумнішав?

— Ще б пак! — наближаючись до неї, просичав він, сердитий і водночас сповнений рішучості.

Ганна знову заплющила очі й утисячне замислилася, чому все пішло шкереберть.

Франс Балдер більше не скидався на того чепурного службовця, що приходив до колишньої дружини. Тепер волосся в нього стояло дибки, а верхня губа поблискувала від поту. Минуло щонайменше три дні, відколи він востаннє голився і брав душ. Попри щире бажання бути повноцінним татом і напружений багатонадійний момент на Горнсґатані, він знову сидів, глибоко поринувши у власні думки, і таку його поведінку можна було помилково сприйняти за злість.

Він скреготав зубами. Уже кілька годин, як весь світ і буря за вікном перестали для нього існувати, тож він навіть не помічав, що відбувалося коло його ніг, — не помічав маленьких незграбних рухів, ніби між його ногами скрадався кіт чи інша тваринка. Лише по якійсь годині до нього дійшло: то був Авґуст. Хлопчик повзав під столом, і Балдер каламутно глянув на нього, наче потік програмних кодів і досі застеляв йому очі.

— Ну, що тепер?

Авґуст звів на нього свої ясні благальні очі.

— Що? — перепитав Балдер. — Що?

Аж тут сталося диво. Хлопчик підняв з підлоги аркуш паперу, густо списаний квантовими алгоритмами, і почав збуджено водити по ньому рукою. Туди-сюди. На мить Франсові здалося, що в хлопчика от-от станеться ще один напад. Ба ні, Авґуст удавав, ніби пише. Балдер напружився всім тілом, знову пригадавши щось важливе й далеке. Його огорнуло те саме відчуття, що й на Горнсґатані. Однак цього разу він усе зрозумів.

Йому спало на пам’ять власне дитинство, коли цифри й рівняння були важливішими за життя. Він піднісся духом і раптом вигукнув:

— Ти хочеш порахувати, так? Ну, звичайно, порахувати!

Після цього Франс кинувся по ручки та лінійований папір формату А4. Поклавши все на підлогу перед Авґустом, він записав найпростішу серію чисел, що спала йому на думку, — послідовність Фібоначчі, де кожне число — сума двох попередніх: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, — і залишив місце для наступного числа — 34. Але тут йому здалося, що це занадто легко, тож він написав ще й геометричну послідовність 2, 6, 18, 54, де кожне число було втричі більше від попереднього, і тому далі мало б іти 162. На його думку, щоб розв’язати таке завдання, обдарованій дитині не потрібні особливі підготовчі знання. Балдер уже намріяв собі, що хлопчик не має ніяких вад розвитку і, найімовірніше, становить поліпшену копію його самого. Він-бо й сам пізно почав говорити та контактувати з іншими, хоч математичні зв’язки розумів ще до того, як вимовив своє перше слово.