Кірстен Бойє - Скоґландія

Решта людей на це права не мають.

— А крім того, всі кінозірки, як на мене, несповна розуму, — сказала Ярвен. — Отож до Репера можеш іти сама.

Селянин вирішив перепочити. Ще напередодні на своєму пасовищі, на узвишші, він заходився лагодити складену насухо загорожу, як робив це кілька років, як до нього це робили і його батько та дід. Він підбирав під ногами камінці, оббивав із них землю і вставляв їх знов у мур — туди, звідки їх повимивали дощі чи повибивало, падаючи з дерев, обламане вітрами гілля. Тепер, коли день уже добігав кінця, селянин нарешті відчув задоволення від своїх зусиль. Роботи лишалося не багато.

Чоловік сів на соковиту зелену траву, прихилився спиною до нерівного, нагрітого на сонці кам’яного муру й задивився на долину. У небі пропливали самі білі, наче вата, а знизу — попелясті мари, кидаючи на землю лапасті потворні тіні, які то там, то там на мить надавали краєвиду похмурого, загрозливого вигляду.

Селянин видобув з кишені сорочки торбинку з тютюном, папір і зробив самокрутку. На другому боці долини тінь від хмари саме пропливла над вежами школи, і сонце викресало на шкільних шибках червонуваті блискітки. На дорозі, що вела через гору, не видно було жодної машини; складалося враження, ніби та стара будівля стоїть пусткою. Та коли вітер повертав з її боку, — селянин про це знав, — то навіть звідси, здалеку, чути було дівчачі голоси, сміх і вигуки, а часом і пронизливий свисток учителя.

Чоловік знов відкинувся спиною на мур, глибоко затягся димом і заплющив очі. Учора картина тут була зовсім інша — така, що сьогодні вранці селянин навіть не забув прихопити з собою польового бінокля. Учора на тій дорозі цілісінький день панував жвавий рух. Якщо він не помиляється, то машини там снували поліцейські, а ось санітарної не було жодної. Виходить, поліцію в цей глухий закутень привів не нещасливий випадок. На мить у селянина навіть промайнула була думка, чи не виникла яка небезпека з півночі, з боку протоки Зунд, адже звідси до неї палицею кинути. Але ж тоді про це повідомило б телебачення. І в який-небудь злочин йому теж не вірилося. Та школа мала якнайкращу славу, в ній училася навіть юна принцеса.

— Аби лиш то було не через юну принцесу! — пробурмотів селянин і розплющив очі. — Аби лиш не… — І, не доказавши, змовк.

На другому боці долини, багато нижче від школи, в малинових заростях щось ворушилося.

Чоловік мацнув рукою біля себе по землі, де цілісінький день пролежав без потреби польовий бінокль. У нього ще вчора закралася підозра, що внизу, в заростях, хтось ховається. Кілька разів йому навіть здалося, ніби там щось ворушиться, але здалеку, та ще простим оком розгледіти, що то таке, було важко.

Він приставив до очей бінокля й пошукав те місце. Дерева розпливлись і з запаморочливою швидкістю промайнули мимо, далі — стіни, аж ось нарешті й зарості.

Селянин аж присвиснув крізь зуби.

— Хлопець! — буркнув він.

На тому була картата, трохи бахмата куртка й бежевий берет. Скидалося на те, що в малинових заростях хлопець улаштував собі лігвище: на землі лежала бура ковдра й усілякий дріб’язок, розгледіти який з такої відстані було важко навіть у польовий бінокль.

— Непогано влаштувався!

Чоловік пригадав, як десятки років тому й сам, ще хлопчиком, утік був із дому й кілька днів переховувався в тому самому місці. Його батько розмовляти багато не любив, і ось одного разу, коли цьому селянинові було ще років тринадцять-чотирнадцять, йому набридло щодня терпіти побої, і він надумав податися світ за очі.

Селянин нишком засміявся й промурмотів:

— Ти теж повернеш іще голоблі, шибайголово! — І знову навів бінокля на хлопця.

Попід самісінькими заростями протікав струмок, а тепер, коли почала пристигати малина, там нікому й голод уже не загрожував. І все ж селянин добре пам’ятав, як тоді вже за кілька днів мусив повернутися додому — вистачило навіть першої дощової ночі. Проте хоч йому й довелося знову терпіти побої й відмовитись від мрії про широкий світ, ота його коротка втеча, зрештою, не минула намарно. Після неї ляпаси й кулаки траплялися вже рідше і навіть стали, як йому здавалося, не такі дошкульні.

— Сподіватимемося, шибайголово, що й з тобою буде те саме, — знову пробурмотів селянин і відклав бінокля.

Потому востаннє затягся самокруткою, роздушив її підбором у пухкому ґрунті, а недокурка сховав до кишені штанів. Ще годинку чи, може, дві, й у нього вже довго не болітиме голова за цю загорожу.