Кірстен Бойє - Скоґландія

Ярвен опустила очі.

— Я хотіла тільки спитати, чи не можна мені пополудні… — почала вона. — Біля школи були кіношники…

— Кіношники? — не зрозуміла мама. Вигляд у неї був тепер майже переляканий. — Які кіношники?

— Вони хочуть влаштувати кастинг, — проказала Ярвен. — Відбір на ролі у фільмі про молодь. І я подумала собі…

— Кастинг?! — скрикнула пані Шнеделер. — Ой, як цікаво!

— Про це не може бути й мови! — заявила мама, так ніби й не чула, що сказала пані Шнеделер. — Ти зрозуміла, Ярвен? Я тобі забороняю! Це так вульгарно! Навіть не думай мені про таке!

— Але ж звідки тобі знати, вульгарно це чи ні!? — вигукнула Ярвен.

Досі їй до всього цього було взагалі байдуже. Звичайна цікавість. Та й то, власне, лише через те, що туди йшли всі. А також, звичайно, через Тіну.

Та раптом вона відчула, що має піти на кастинг неодмінно.

— Дев’яносто відсотків усіх фільмів вульгарні, — заявила мама. — І цим сказано все, Ярвен, ти мене зрозуміла. Пані Шнеделер, люба…

Ярвен відчула, як у ній наростає лють, але заперечувати не стала. («При чужих людях ніколи не сперечаються».)

Пані Шнеделер зітхнула й, усміхнувшись до Ярвен, промовила:

— Твоїй матері, либонь, краще знати! — І показала на тарілку, що стояла перед нею на столі. — А сьогодні ми вчимося їсти салат! Їсти салат — це так складно! Але ти вже, певна річ, умієш, еге ж, Ярвен?

Ярвен спробувала всміхнутись, як це робила мама, й дипломатично відповіла:

— Мама мене вчить.

Пані Шнеделер кивнула головою й сказала:

— Я порекомендувала твою матір тепер уже трьом жінкам. Ми з ними разом ходимо на боулінг. Розповіла їм, скількома всілякими манерами їй завдячую.

Мама перевела погляд на Ярвен і промовила:

— Сьогодні прийду знову пізніше. Конче треба додатково попрацювати з однією клієнткою. Вечерю розігрієш собі сама. Повернуся годині о дев’ятій — пів на десяту.

Ярвен кивнула головою й сказала:

— До побачення, пані Шнеделер! Салат — і для мене проблема! — І причинила за собою двері.

У вестибюлі адміністраторка саме хукала на свої нігті.

— І як тільки вона витримує! — промовила жінка, не підводячи голови. — Твоя мати. Щодня оці неотеси й невігласи.

Ярвен знала, як мала відповісти. Мама нагадувала її про це вже не раз.

— Мама залюбки навчає манер і правил поведінки людей, які в житті чогось досягли, — сказала вона. — Адже в демократичній країні з однаковими можливостями для всіх часом буває так, що успіху досягають і люди, котрих замолоду до цього ніхто не готував, а тепер їм раптом доводиться виконувати представницькі функції.

Адміністраторка іронічно посміхнулася й відказала:

— Ти про це знаєш, і я про це знаю. Та поки вона заробляє собі цим на життя, то чом би й ні?

— Бувайте, мені пора. — І Ярвен на прощання коротко кивнула головою.

— Ходи здорова й ти, — кинула адміністраторка.

Жінка здалась Ярвен нечемною.

Поліцейський зосереджено молотив пальцями по клавішах. Тут, у провінційних відділках, користувалися ще друкарськими машинками, і щоразу, коли хтось приходив із заявою, поліцейському ставало соромно. Він був ще дуже молодий.

— Розумієте, складу злочину тут іще, звісно, немає, — замислено промовив він. — У буквальному розумінні цих слів.

Селянин кивнув головою. Його послала сюди дружина. Вона також гадала, що йдеться, либонь, усього-на-всього про звичайного втікача з дому, який влаштував собі в малиннику кубельце. Та коли напередодні чоловік розповів їй про оті поліцейські машини на дорозі до школи, їй усе ж таки здалося, що поліція, мабуть, буде вдячна за будь-яку інформацію, навіть за таку незначну.

— До того ж повідомлень про те, що хтось пропав безвісти, до нас не надходило. Ніхто не розшукує такого хлопчика, якого ви оце описали. Та позаяк учора нагорі стався інцидент… — Поліцейський завагався, роздумуючи про те, наскільки він має право розкривати службову таємницю. Нарешті вирішив: краще повестися обережніше, ніж потім мати клопіт. — Я складу протокол і передам його далі керівництву.

— Інцидент? — насторожився селянин і перехиливсь далеко через перегородку. — Атож, учора я теж бачив, як ви посилали когось нагору до школи! А що там сталося?

Молодий поліцейський востаннє рвучко перевів каретку друкарської машинки ліворуч і, з деренчанням прокручуючи валика, витяг з неї папір.

— Жодних коментарів, — кинув він. У такі хвилини свою роботу він любив.

— Сподіваюся, то не… Адже це не пов’язано з юною принцесою? — спитав селянин. — З нею ж бо нічого не сталося?