Вольфганг Гельд: Світло чорної свічки

Сіли в білий спортивний кабріолет, що стояв перед аеровокзалом. Саласон повів його сам, весь час тримаючи ногу на педалі газу. Мов побитий, Крап похитувався на задньому сидінні, а на поворотах конвульсивно затискував долонею рота.

— Трохи перепочиньте, а тоді я заберу вас на вечерю. Запрошено ще кількох друзів. З вашого посольства будуть двоє панів зі своїми дружинами.

Саласон говорив безперестану, ні словом не обмовившись про головне, задля чого прибули гості. Кракмеєр телеграфом повідомив йому ім'я людини, яку гестапо розшукує в Іспанії. «Очевидно, вони не дуже нам довіряють, коли аж удвох притарабанились»,— подумав Саласон. І сам навмисне не поспішав розкривати карти.

— Вам пощастило, друже Кракмеєр. Післязавтра ви зможете полюбуватись нашим доном Альфредо на арені. Не тореадор, а справжнє диво. Самі пересвідчитесь.

— Німець? — спитав Кракмеєр.

— Німець? Дон Альфредо?

Саласона ошелешило таке запитання. Що це — поганий жарт чи зумисна безтактність? Адже ж цей тореадор для Кастілії все одно що національний герой. Саласон, щоправда, хоч і захоплювався гітлерівською Німеччиною, але вже не раз відчув на собі націоналістичну зверхність людей із свастикою. Не вперше чиновники з гестапо стають йому поперек дороги.

— Іспанець, звісно. Навіть із старовинного роду,— сказав він стримано.— Як це вам спало на думку...

— Бо нас тут цікавить лише один німець, пане колего.

Суворий діловий тон Кракмеєра без сумніву означав, що кримінального радника в Мадріді не вабитиме ні корида, ні якийсь інший спосіб гайнування часу.

«Справжній пруссак»,— подумав Саласон. У цій оцінці було трошки й зневаги, але більше пошани до заповзяття в роботі, яким ніколи не відзначався начальник відділу іспанської політичної поліції.

Готель «Алегрія» розташований неподалік Пуерта дель Соль, у самісінькому серці столиці. Саласон провів Кракмеєра і Крапа у вестибюль і, коли вони одержали ключі від своїх номерів, хотів уже розпрощатися. Та кримінальний радник удав, що не помітив простягненої йому руки, повернувся до ліфта і кинутим через плече недбалим «прошу» запропонував Саласону йти разом з ним.

Над переніссям начальника відділу зійшлися дві маленькі зморшки. Він вагався: «Хіба цей ядушний не знає, хто перед ним? Якщо я дозволю так поводитись із собою, то післязавтра він примусить мене чистити йому чоботи». І цього разу ще дошкульніше було уражено його самолюбство. Саласонові спали на думку слова його начальника: «Здається, цьому гауптштурмфюреру СС, кримінальному радникові німецького гестапо, доручено виконати в нас важливу місію. Видно, неабияка штучка той Лауренц. Допомагайте німцям усіма засобами, які є у вашому розпорядженні. І, будь ласка, ніяких ускладнень». Саласон глибоко вдихнув повітря. Отже, ніяких ускладнень! І пішов слідом за німцями до ліфта.

Їхні номери містилися на четвертому поверсі і були з'єднані спільною ванною. Прискіпливо оглянувши кімнати і вибравши собі м'якшу, як йому видалося, постіль, Кракмеєр тимчасово відпустив Крапа. Саласону нетерпеливилось, проте кримінальний радник, не поспішаючи, діставав із чемодана пару картатих глибоких капців, сопів, кректав, поки скинув старомодні черевики, і аж тоді звернувся до нього:

— Ви б щось замовили для нас випити, пане колего.

Саласон ствердно кивнув головою.

— Пиво? Вино? Коньяк?

— Ні, нічого алкогольного! — заперечив дещо шокований Кракмеєр.— Хіба слабенького чаю, якщо ваша ласка. З м'яти або ромашки.

Чай! Саласон на мить відчув свою перевагу. Ні, це таки не справжній пруссак.

Готель «Алегрія», мабуть, належав до першорядних закладів, бо минуло всього кілька хвилин — і струнка темноволоса покоївка принесла чай. Саласон ласим поглядом зміряв молоду жінку. Це помітив кримінальний радник і наморщив носа.

— До діла, колего!

— Вам такі не подобаються?

— Я арієць! — Кракмеєр дістав із нагрудної кишені складений аркуш паперу, до якого була приколота невелика фотокарточка.

— Прошу, йдеться про цього індивіда.

Саласон зиркнув на фото й посміхнувся.

— Арійський індивід. А чому ви вважаєте, що цього Лауренца треба шукати в Іспанії?

— У квітні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року він дезертирував із особливого підрозділу нашого легіону «Кондор», південніше Більбао.

— Значить, червоний. А чом би вам не пошукати його спершу у Франції? В усякому разі, у наших списках його немає.

У серпні 1936 року в Лондоні організувався так званий Комітет по невтручанню, до якого, ніби на глум, увійшли німецькі та італійські агресори. Представлені в ньому імперіалістичні держави уклали в 1938 році угоду, за якою усі іноземні добровольчі загони і з'єднання повинні евакуюватися із Іспанії. На цей час путчисти генерала Франко з допомогою легіону «Кондор» заволоділи значною частиною території країни і захопили важливі стратегічні позиції. І все-таки іспанський народ переміг би, якби лондонська угода виконувалась чесно. Тоді, коли інтернаціональні бригади змушені були залишити країну, жоден солдат, жоден літак чи військовий корабель гітлерівської і муссолінівської армій не були евакуйовані з Іспанії. До того ж багатьох бійців інтернаціональних бригад, що переходили у Францію, було кинуто у концентраційні табори.