Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

Ряди збурених невільників захвилювались. Прогриміли постріли, залунали крики, зойки. Бунт, що раптово спалахнув серед в'язнів, захлинувся.

Менуда провів рукою по посмугованому обличчю. Відчув щось тепле, липке, побачив кров. Це вивело його з заціпеніння. Дістав із шкіряної кобури, причепленої до пояса, важкого армійського револьвера й наставив на непритомного, що лежав біля ніг двох наглядачів. Прицілившись, він очікував, коли в'язень розплющить очі. Менуда вирішив застрелити шістсот другого, але спершу хотів побачити страх на обличчі своєї жертви.

Підійшов черговий офіцер. За кілька кроків від коменданта зупинився, виструнчився і чекав пострілу.

Менуда втомився тримати револьвера.

— Де лікар? — спитав він, не зводячи погляду з арештанта.

— Коло поранених, сеньйоре коменданте,— бадьоро відповів лейтенант.— Смію зауважити, що в'язнів доречно було б...

— До камер! — урвав його на півслові Менуда.— Два дні — рис із перцем і без води. Лікаря негайно до мене! — Він опустив руку з револьвером.

Лейтенант віддав честь і крутнувся на підборі. Відразу тишу розітнули крики, лайка. Наглядачі погнали в'язнів у задушливі камери.

— Один убитий, в одного серйозне поранення в живіт, у двох інших легкі,— відрапортував лікар комендантові через кілька хвилин. Він окинув поглядом шістсот другого, що досі лежав нерухомо, й скептично подивився на Менуду.— Чому не стріляєте? Чи хочете потішити його своєю капітуляцією, коли він отямиться? Стріляйте ж!

— Не меліть дурниць. Ви повинні поставити його на ноги — і то якнайшвидше,— визвірився на нього спохмурнілий Менуда. Було помітно, що лікареві слова посіяли у ньому непевність.

«Капітуляція? До певної міри лазаретний пацюк має рацію,— майнуло йому в голові.— Куля замість гієнячих пащ. Непогана заміна була б для хлопця».

Менуда рвучко засунув револьвера до шкіряної кобури й відіпхнув лікаря, що нахилився над непритомним.

— Роздягти й до кільця! — наказав він двом наглядачам.— І принесіть кілограм солі!

Коли із шістсот другого стягували лахміття, він підняв повіки. Двоє солдатів міцно в'язали йому руки до ніг; ремінці в'їдалися в тіло, і біль повернув його до повної притомності. Він побачив відв'язаного, зовсім роздягненого німця. Той стояв біля стовпа. Менуда тицьнув йому в руки кийка. В'язень незворушно спостерігав, як номера шістсот другого прив'язували до кільця. На якусь мить їхні погляди зустрілись.

«Він не хоче мене бити,— подумав шістсот другий.— Тоді вони нас обох уколошкають. Але ж і одного більш ніж досить, мій друже».

Менуда з лікарем відійшли на кілька кроків. Обидва наглядачі також стали віддалік. На широкому, залитому сонцем тюремному подвір'ї запала тиша.

— Починай! — крикнув комендант.— Двадцять плюс свої двадцять.

Лікар запалив сигарету. Його рука з сірником ледь помітно тремтіла.

Номер шістсот другий відчув, що той, кому веліли катувати, вагається, і ледве чутно прошепотів:

— Ротфронт, товаришу. Якщо для тебе це слово щось важить, то не тягни, бий.

В'язень під номером чотириста сімдесят три, видимо, отетерів. Як і всі в Ель Параїсо, він вважав цього відлюдька датчанином, і з ним ніхто ніколи не заходив у розмову. А тепер номер шістсот другий заговорив по-німецькому, і то зовсім без акценту.

— Ну?! — Менуда нервувався.

— Бий же! — твердо мовив знову по-німецькому в'язень на кільці.

Повільно, ніби йому навішали до руки свинцю, підіймав німець палицю для першого удару.

— Соди, Крапе, принесіть соди,— скиглив Кракмеєр і вже всоте після сніданку відкривав свого старомодного кишенькового годинника. Глянувши на циферблат, він щоразу все дужче дратувався. Крап швидко вибіг із кімнати. Він, на диво, добре відпочив за ніч і радів, що може зникнути хоч на хвилину з поля зору начальника.

Кракмеєр прокинувся сьогодні дуже рано і мав чудовий настрій. Як завжди, у визначений час біля розчиненого навстіж вікна він зробив зарядку: дванадцять разів присів, п'ять разів віджався на руках. Згодом навіть похвалив вівсяну юшку, приготовану за його настирливою вимогою. Прогулявся з Крапом до старовинної церкви Сан Ісідро ель Реалі, а коли в зоологічній крамниці купив за кілька сентаво чималу торбину проса для свого Вальдемара, то зовсім ожив. До самісінького готелю «Алегрія» Кракмеєр говорив про необхідність тісніших торговельних стосунків між німецьким рейхом та франкістською Іспанією; адже у Берліні таке просо бувало нечасто.