Майкл Доббс - Картковий будинок

— Ні, зовсім ні. Ти видаєшся стривоженою, та не божевільною. Але це дуже серйозна заява, Меті. У тебе є якісь докази?

— Трохи. Недостатньо. Поки що.

— То хто стоїть за цим?

— Я не знаю. Деякий час думала, що це Теді Вільямс, може, так воно і є, та я не впораюся самотужки, Френсисе. У мене навіть більше немає газети, щоб написати про це. Я сподівалася, що ти зможеш допомогти.

— І як би ти хотіла, щоб я тобі допоміг, Меті?

— Я вважаю, що за цим усім стоїть хтось один. Він використав Роджера О’Ніла, потім позбувся його. Якщо ми зможемо знайти одну ланку цього ланцюжка, лише одну, можливо, акції, тоді вона приведе нас до інших, і все проясниться, так завжди буває, ми можемо...

Вона тараторила, і слова все громадилися й громадилися. Уркгарт підступив до неї і взяв за плечі, ніжно стиснув, змушуючи її спинитися.

— У тебе втомлений вигляд, Меті. Ти дуже засмучена.

— Ти мені не віриш.

— Далеко не так. Можливо, ти вийшла на найбільшу історію, яку колись напишеш. Вестмінстер — це темний і подеколи брудний закуток, де люди продають свої принципи за кілька років при владі. Це дуже давня гра. Але й дуже небезпечна. Ти маєш бути дуже обережна, Меті. Якщо ти маєш рацію і хтось відповідає за смерть Роджера О’Ніла, тебе це також ставить на лінію вогню.

— Що мені робити, Френсисе?

— Дозволиш взятися за це мені замість тебе, на деякий час? Якщо пощастить, до завтра я вже зможу ставити будь-які питання, запустити кілька тхорів у заячі нори. Подивимося, що випливе.

— Правда?

— Заради тебе я зроблю будь-що, Меті, і ти це знаєш.

Її голова впала йому на груди у вдячності й полегшенні.

— Ти дуже особливий чоловік, Френсисе. Кращий за всіх інших.

— Можна сказати і так, Меті.

— Багато людей кажуть так.

— Але ж ти знаєш, що я не можу прокоментувати.

Він посміхнувся, їхні обличчя розділяло кілька дюймів.

— Ти мусиш цілковито довіритись мені у цьому, Меті. Добре? І нікому більше ані слова.

— Звісно.

— А якось на вихідних, дуже скоро, на різдвяних канікулах, ти зможеш прийти до мене у заміський будинок. Я буду там під приводом необхідності поприбирати його від паперів. Дружина слухатиме Вагнера в якомусь кутку континенту. Ми з тобою знову зможемо побути самі. Розібратися у всьому.

— Ти певен?

— Нью-Форест чарівний у ту пору року.

— Ти живеш у Нью-Форесті?

— Біля Ліндгерсту.

— Зразу біля траси М27?

— Саме так.

— Але ж саме там помер Роджер О’Ніл.

— Правда?

— Не більш ніж за півдюжини миль.

Уркгарт дивно дивився на неї. Вона відступила від нього, відчуваючи слабкість, запаморочення, сперлася на балюстраду для підтримки. А шматочки головоломки зарухалися у мозку — і раптом чітко склалися докупи.

— Твого імені не було у переліку.

— Якому переліку?

— Членів Кабінету. Тому що головний організатор не є повноправним членом Кабінету. Але оскільки ти відповідаєш за дисципліну в партії, з тобою зобов’язані були консультуватися щодо скасування лікарняної програми. Й урізання коштів на ТА. Бо твоя справа — як ти там кажеш? — «давати різки»?

— Це дуже нерозумно з твого боку, Меті.

— А кожен департамент уряду має приставленого молодшого організатора, щоб координувати дії. Пальці на пульсі, вуха нашорошені тощо. Твої люди, Френсисе, які звітують тобі. А оскільки ти — головний організатор, ти знаєш усе про їхні маленькі слабкості: хто втратив голову від кокаїну, хто з ким спить, де покласти диктофон...

Рум’янець злетів з його щік, обличчя зблідло, застигло, ніби алебастрова маска, але не очі.

— Можливість. І мотив,— прошепотіла вона, приголомшена.— З нізвідки до прем’єр-міністра всього за кілька місяців. Як же я так це випустила?

Вона струснула головою у самоглузуванні.

— Я випустила це, бо, думаю, я кохаю тебе, Френсисе.

— Що не робить тебе особливо об’єктивною. Як ти й сказала, Меті, ти не маєш бодай клаптика доказів.

— Та я знайду їх, Френсисе.

— Чи є якась радість у пошуках такої правди, Меті?

З неба впала одинока сніжинка. Дивлячись на неї, Уркгарт згадав дещо, що сказав йому старий озлоблений колега, коли він уперше увійшов до палати, про те, що жити у політиці так само безглуздо, як і покладати свої амбіції на сніжинку. Уособлення краси. А потім раз — і її вже немає.

— Як ти вбив Роджера? — запитала Меті.

Її охопив вогонь, полум’я розуміння, яке люто розгоралося. Уркгарт знав, що не було сенсу ухилятися.

— Я не вбивав його. Він сам себе вбив. Я просто дав йому пістолет, не більше. Трохи щурячої отрути, змішаної з кокаїном. Він був наркоманом, його тягнуло до саморуйнування. Така слабка людина.