Майкл Доббс - Картковий будинок

Він кинув на неї допитливим оком.

— Боже, Меті, у тебе жахливий вигляд,— сказав він, перш ніж побігти далі.

Меті відчула трепет захоплення. З Френсисом на Даунінг-стріт вона має шанс перебудувати своє життя. Та навіть на саму думку про такі речі холодна рука сумніву зімкнулася навколо неї. Мені на це не заслужила. Сьогодні рано-вранці вона здуру пішла до його будинку на Кембридж-стріт,— її тягло до нього, вабило до його мудрості,— лише щоб побачити його здалеку: він на камери цілував свою дружину Мортіму. Меті схилила голову і хутко пішла геть, їй було за себе соромно.

Та все-таки її сумніви, як і потреби, зростали. Відбувалося щось лихе, щось неприпустиме, та світ, здавалося, лишався сліпим до цього. Атож, Френсис зрозуміє, він знатиме, що робити. Вона знала, що більше ніколи не побуває з ним на самоті, тільки не коли він опиниться на Даунінг-стріт, оточений охоронцями і секретарями-референтами. Якщо їй треба дістатися до нього, це треба зробити зараз. Це її єдиний шанс.

Уркгарта не було в кабінеті, як і в жодному барі чи ресторані Вестмінстерського палацу. Меті даремно розпитувала по коридорах, та ніхто, здавалося, не міг допомогти. Вона вже мало не вирішила, що він залишив будівлю, пішов на обід чи на інтерв’ю, коли один з дружніх палацових боббі [56] Неформальна назва англійського полісмена. сказав їй, що бачив Уркгарта менш як десять хвилин тому: той прямував до саду на даху. Вона й не здогадувалася, що таке місце існує і де воно є.

— Саме так, міс,— засміявся він,— небагато хто знає про наш сад на даху. Насправді лише працівники, не політики. Ми зазвичай не розповідаємо про це місце, щоб вони всі туди не поперли і не зіпсували нам його. Але містер Уркгарт, він не такий, він знає тут кожен закуток.

— Де це? Скажете мені?

— Просто над палатою. Тераса на даху, де ми поставили столики і стільці, щоб влітку працівники могли трошки погрітися на сонці, поїсти сендвічів і випити термос кави. Хоча у цю пору року там нікого нема. Окрім, хіба що, містера Уркгарта. Гадаю, він хоче трошки поміркувати на самоті. Й обрав для того правильне місце, атож. Тому не турбуйте його, бо післязавтра мені доведеться вас арештувати!

Вона посміхнулася: він здався, й ось вона за його інструкціями підіймається сходами повз гостьову галерею, проминає облицьований панелями гардероб, зарезервований для швейцарів Вестмінстерського палацу. Потім побачила пожежний вихід, який залишили прочиненим. Ступивши у двері, вона вийшла на дах, залитий сонцем, і від захвату їй перехопило дух. Краєвид був чудовий. Прямо навпроти неї, здіймаючись у безхмарне небо, стояла медова башта Біг-Бену. Кожна деталь чудово обробленого каменю виступала з приголомшливою чіткістю, і Меті бачила тремтіння великих годинникових стрілок: старовинний механізм продовжував свій безжалісний хід. Ліворуч їй відкрилася широчінь черепичного даху Вестмінстер-голу, найстарішої частини палацу, яка пережила вогонь, війну, бомби, заколот і революцію; праворуч нестримна Темза котилася й клубилася без кінця і краю.

На снігу були свіжі сліди. Уркгарт стояв біля балюстради у дальньому кінці тераси, дивлячись понад дахами Вайтголу на білі кам’яні стіни міністерства внутрішніх справ. За ним розкинувся Букінгемський палац, куди вже цього вечора його повезуть з тріумфом.

Вона для зручності ступала у його сліди. Він раптом озирнувся, здригнувся, коли почув рипіння її кроків.

— Меті! — вигукнув він.— Оце так несподіванка.

Вона наблизилась до нього, простягнула руки, та щось у його очах говорило, що зараз не час і не місце. Її руки опустилися по боках.

— Мені треба було побачити тебе, Френсисе.

— Ну звісно. Що ти хотіла, Меті?

— Я не зовсім впевнена. Може, попрощатися. Не думаю, що в нас іще буде нагода колись побачитися так, як...

— Як тої ночі? Мабуть, твоя правда, Меті. Та ми назавжди розділимо цей спогад. І ти завжди можеш покластися на мою дружбу.

— А ще я хотіла застерегти тебе.

— Щодо чого?

— Коїться щось лихе.

— Де?

— Навколо нас, навколо тебе.

— Я не розумію.

— Сталося так багато витоків!

— Політика — дуже мокра справа.

— Патрика Вултона шантажували.

— Справді? — він поглянув на неї з раптовою тривогою, так ніби йому дали ляпас.

— Колінґриджів підставили з акціями «Реноксу».

Цього разу він промовчав.

— І я думаю, хтось убив Роджера О’Ніла,— сказала вона — і побачила недовіру в його очах.— Ти думаєш, я збожеволіла?