Майкл Доббс - Картковий будинок

— Що?

— Це не може бути збігом. Це вбивство, хай йому!

Тільки накинувши якийсь одяг,навіть не висушивши волосся, Меті кинулася на пошуки Пенні Ґай, хоча це й скидалося на марні лови. Вона кілька хвилин безперервно дзвонила у дзвінок багатоповерхівки Пенні; жодної відповіді, поки якийсь молодий мешканець у поспіху не зачинив двері нещільно й вона не прослизнула всередину. Рипучим ліфтом вона виїхала на третій поверх і знайшла квартиру Пенні. Стукала у двері ще кілька хвилин, поки не почула вовтузіння всередині і клямку не скинули. Двері повільно прочинилися. Спершу не було і сліду нікого, та коли Меті увійшла, побачила Пенні, яка тихенько сиділа на дивані, вдивляючись у порожнечу; фіранки були запнуті.

— Ви в курсі,— прошепотіла Меті.

Біль, що спотворив обличчя Пенні, був достатньою відповіддю.

Меті сіла біля неї й обійняла. Пальці Пенні, ніби у потопельниці, яка хапається за деревину, повільно стиснули руку Меті.

Коли Пенні нарешті заговорила, її голос збивався, тонув у горі.

— Він не заслуговував на смерть. Він був слабким, можливо, та не лихим. Він був дуже добрим.

— Що він робив у Саутгемптоні?

— Проводив з кимсь вихідні. Не сказав з ким. Це був один з його дурних секретів.

— Якісь здогади?

Пенні важко, уривчасто похитала головою.

— Ви знаєте, як він помер? — запитала Меті.

Пенні повернулася, щоб зазирнути їй в обличчя очима, повними звинувачення.

— Вам до нього байдуже, так? Вас цікавить лише його смерть.

— Мені шкода, що він помер, Пенні. А ще мені шкода, що Роджера звинуватять у всіх бідах, які нещодавно сталися. І я не думаю, що це справедливо.

Пенні повільно моргнула, ніби простак, який бореться з фізикою вищого рівня.

— Але за що їм винити Роджера?

— Я думаю, його підставили. Хтось використовував Роджера, вертів ним у брудній політичній грі — поки Роджер не зламався.

Пенні кілька секунд міркувала над цим.

— Він не єдиний, кого підставили,— сказала нарешті вона.

— До чого ви?

— Патрик. Йому надіслали касету. Він думав, що то була я.

— Який Патрик?

— Патрик Вултон. Він думав, що то я зробила запис нас у ліжку, щоб шантажувати його. Але це був хтось інший. Не я.

— То ось чому він вибув! — задихнулася Меті, здогадавшись.— Але ж... Хто б міг зробити такий запис, Пенні?

— Не знаю. Гадаю, мало не будь-хто на партійній конференції. Будь-хто у Борнмуті, будь-хто в готелі.

— Пенні, не будь-хто! Хай хто шантажував Патрика Вултона, він мав би знати, що ви з ним спали.

— Родж знав. Та він би ніколи... Так же ж? — раптово заблагала Пенні, відчайдушно шукаючи розради. Її почали охоплювати сумніви.

— Хтось шантажував і Роджера. Хтось, хто напевне знав, що він сидить на наркотиках. Хтось, хто змусив його злити опитування громадськості, змінити комп’ютерні файли і зробити всі ті речі. Хтось, хто...

— Вбив його?

— Гадаю, так, Пенні,— м’яко сказала Меті.

— Навіщо?..— простогнала Пенні.

— Щоб замести сліди.

— Ви знайдете його заради мене, Меті?

— Спробую,— сказала та.— Просто ще не знаю, звідки починати.

Погода різко похолодала, та Меті, здавалося, і не помітила, її розум став ніби той її кошик для білизни, переповнений безплідними ідеями, і, намагаючись розібратися у них, вона провела день, караючи себе. Вона вийшла на довгу пробіжку через парк, кинулася прибирати завали, що зібралися по кутках її квартири, навіть взялася прасувати спідню білизну, та нічого не допомогло. О’Нілова смерть мов захлопнула двері перед думками в її голові. Коли Меті подзвонила Краєвскі, був уже вечір.

— Приходь, Джонні. Будь ласка.

— Ти, мабуть, у відчаї.

Її мовчання не зробило нічого, щоб йому стало краще.

— Але ж надворі, чорт забирай, сніг,— запротестував він.

— Справді?

— Двадцять хвилин,— пробубнів він, перш ніж покласти слухавку.

Спливло радше сорок. Він приїхав, тримаючи велику коробку піци.

— Це для мене? — спитала Меті, відчинивши двері.— Як мило.

— Ні, взагалі-то це мені. Я припустив, що ти вже поїла,— він зітхнув.— Але, гадаю, тут вистачить і для двох.

Він був повен рішучості не давати їй розслабитися. Вона не заслуговувала на таке.

Вони прикінчили піцу, спершись спинами на стіну вітальні, крихти розсипались навколо, коробку просто відкинули, на щойно вимитій підлозі знову був гармидер.

— Ти казав Ґреву, що я пишу книжку? — запитала вона.

Він витер пальці об кухонний рушник.

— Вирішив не казати. Не думаю, що це гарна ідея — сказати йому, що я досі підтримую з тобою зв’язок. Ти точно не журналіст місяця у «Кроніклі», Меті. Тим паче,— додав він, і в його голос повернувся відтінок гіркоти,— всі думали, що я тебе трахав.