Ростислав Самбук - Крах чорних гномів

Ульман зняв у Лізи з підноса кухоль. Відпив половину і лише тоді глянув на Фогеля:

— Хто вигадав цю нісенітницю?

— Але ж він не бреше, — сказав сусіда Фогеля, — сьогодні вранці Рапке потрапив під поїзд…

— Ну?.. — жахнувся Ульман.

— На смерть… — скоромовкою почав Фогель. — Я думаю, він не помітив вагонів… Вранці був такий туман…

— Еге ж, вранці за кілька кроків нічого не можна було розібрати, — ствердив Ульман. — Коли я йшов додому…

— От-от… — перебив його Фогель. — Рапке, певно, переходив через колію, коли на нього накотились вагони! Бідолаха і крикнути не встиг. Його підчепило буфером і кинуло якраз на рейки…

— Ти розповідаєш так, ніби був свідком смерті Рапке. Звідки в тебе такі відомості?

— Все це тепер уже не має значення. — Машиніст Клаус Мартке погрюкав кухлем по столу. — Лізо, пива! Рапке все одно не воскресити! — Ульману здалося, що Клаус якось дивно глянув на сусідній столик, де куняв погано одягнений чоловік. — Шкода Рапке, був хороший товариш і чесний робітник!

— Ти перебільшуєш, Клаусе, — почав Ульман, та Мартке не дав йому договорити.

— Помовч, Фрідріху, дай мені закінчити. Ми з Рапке довго працювали разом, і мені шкода, що він потрапив саме під мій поїзд…

— Яке це має значення, Клаусе! — Фогель відсунув порожній кухоль, гукнув офіціантку. — Ми всі чули, що ти подавав сигнали. Твій ешелон розтягнувся метрів на двісті, а в цьому клятому тумані і за десять кроків нічого не було видно. Ти не винен — це визнав навіть той, з гестапо…

— До чого тут гестапо? — насторожився Ульман.

— Еге ж, ти нічого не знаєш! — зрадів Фогель. Нахилився до Фрідріха, зашепотів: — Спочатку приїхав звичайний слідчий, склав акт, допитав свідків. Усе як годиться. А надвечір прибули двоє в цивільному. Знову допити, огляд місця пригоди. Диспетчер сказав мені, що вони з гестапо. Цікаво, що їм було потрібно?

Ульман непомітно перезирнувся з Мартке. Клаус високо підняв брови, вказуючи на одиноку постать за сусіднім столиком. Підвівся і пішов навскіс, через зал до туалету. Фрідріх подався за ним.

В туалеті нікого не було. Мартке почав мити руки, ставши так, аби можна було спостерігати за дверима.

— Обережно, Фрідріху, — попередив, — той за столиком, по-моєму, з гестапо. Придивись, куртка засмальцьована, а манжети сорочки свіжі і запонки дорогі. Таких у нашого брата не побачиш.

— Отже, заворушились… — Ульман потягнувся за рушником. Витирав пальці повільно. — Наше рішення вірне — Рапке став агентом гестапо і Штурмбергер загинув через нього. Добре, що в старого Гейслера певне око і він одразу розгадав, з ким зустрічався Рапке вечорами. Тепер необхідна особлива пильність. Штурмбергер натякнув Рапке, що на вузлі існує організація, і гестапо намагатиметься розплутати клубок. Попередь товаришів: зараз — жодних зустрічей. Можливо, гестапівці знають більше, ніж ми думаємо.

— Ти не залишив слідів? — Побачивши здивування Ульмана, Мартке пояснив: — Ну, з цим, Рапке…

— Усі можуть засвідчити, що я пішов додому за півгодини до того, коли це сталося. Навіть вахтер. А він — наці…

— Собаці — собача смерть! — Виходячи, Мартке зштовхнувся у дверях з чоловіком у засмальцьованій куртці. Агент удавав п’яного, та очі дивились тверезо. Ульман вішав рушник і не бачив, як гестапівець обмацав його вивчаючим поглядом. Обернувшись, навмисне штовхнув агента, ввічливо пробачився і попрямував до залу.

Прийшов Курт Гейслер — той самий робітник, в якого загинув син, і Фогель учепився в нього, розповідаючи про смерть Рапке. Ульман непомітно перевів розмову на інше. Цей Петер Фогель — страшенний балакун, ніхто не може поручитися, що він не утне якоїсь дурниці. Тим більше, що гестапівець знов “куняє” за сусіднім столиком.

— Щойно я чув по радіо, — умисне голосно почав Ульман, — що наші війська в Польщі контратакують росіян. Може, це початок нашого наступу?

— Стільки жертв, стільки жертв… — прошепотів Гейслер. Він випив горілки, виснажене обличчя почервоніло, очі сльозилися. — Мій син також загинув у Польщі…

— Твій Генріх — герой! — вигукнув Фогель. — Він віддав життя у священній боротьбі, і народ ніколи не забуде його подвигу!

Мартке ледь помітно посміхнувся.

— Так, ми ніколи не забудемо! — мовив голосно, та закінчив зовсім тихо, мало не пошепки: — І не простимо!..

— Генріха нагороджено залізним хрестом другого ступеня, — не вгамовувався Фогель. — Юнаки нашого селища заздрять йому!

— Я ніколи вже не побачу свого сина… — закрив руками обличчя Гейслер. — Мого маленького Генріха…