Ростислав Самбук - Крах чорних гномів

— Не можна бути егоїстом, Курте, — повчаюче мовив Фогель. — Смерть однієї людини нічого не варта в порівнянні з вищими інтересами суспільства.

“А сам тремтить за свою шкуру, як останній боягуз, — подумав Ульман. — Став націстом лише для того, щоб одержати тепленьке місце помічника диспетчера”. Патякання Фогеля розізлило Ульмана, і він відійшов до стойки, аби випити маленьку чарку горілки. Він давненько не пив — не тому, що не мав грошей чи не було нагоди, — просто сам собі заборонив пити, одного разу піймавши себе на тому, що після зайвої чарки сказав кілька слів. Слів, які можна було витлумачити по-всякому. Правда, компанія була порядна, інші висловлювали більш ризиковані думки, та вони могли це робити, а він — ні, бо належав не тільки собі і відповідав не лише за себе. Крім того, хто-хто, а Ульман був досвідченіший за інших і знав, що невчасно сказане слово іноді призводило до таких наслідків, котрі важко було передбачити. Гестапо — серйозний супротивник, і те, що старий німецький комуніст Фрідріх Ульман за стільки років не потрапив у пастку, пояснюється не лише особливим ставленням до нього підступної богині Фортуни…

Та сьогодні він усе-таки вип’є чарчину. Лише одну і тільки для того, аби нарешті його перестало морозити. Хоч той Рапке і був мерзотник, але Фрідріх ніяк не міг забути його останнього погляду — великі, банькаті очі. сповнені смертельного жаху, муки і ненависті…

Неприємно, моторошно і досі, коли згадаєш, тремтять руки. Та він не мав іншого виходу — під загрозу ставилась уся організація, і комусь треба було розрахуватись з провокатором.

Ульман випив шнапс і стояв, спершись на стойку та оглядаючи зал.

У дальньому кутку, зіставивши два столики, пиячила компанія есесівців — вони голосно співали націстські пісні і горлали на всю пивну. Недалеко від есесівців, біля стіни, сиділи двоє в солдатських мундирах — один весь час щось утовкмачував іншому, а той, ще зовсім хлопчина, погойдувався і, здається, не слухав товариша. Безперервно грюкали вхідні двері — одні пили пиво просто біля стойки, інші займали столики й гукали Лізу.

Агенту гестапо, певно, набридло патякання Фогеля, і він також підійшов до стойки, замовив горілку. Випив і курив, прислухаючись до розмови залізничників, які щойно зайшли, пили пиво та розповідали хазяїну останні новини.

Гестапівець стояв поблизу Ульмана, і Фрідріх мав змогу добре розгледіти його. Сумнівів не було — шпиг. Засмальцьована і полатана куртка так контрастувала з вгодованим, чисто поголеним обличчям, що Ульман не міг стримати посмішку. Крім того, навіть пивний чад і тютюновий дим не забили запах дорогого одеколону: так пахне людина, котра звикла щодня брати ванну і після гоління користуватись дорогими парфумами.

Ульман скрутив товсту цигарку і попросив у гестапівця прикурити. Так і є, палить дорогі запашні сигарети, яких робітники й не бачили з початку війни.

Фрідріх глибоко затягнувся, пустив дим під стелю. Ситуація справді комічна. Він прикурює в агента, а той і не підозрює, що прислужив людині, за затримку якої одержав би величезну нагороду.

Лише кілька робітників на вузлі знають, хто такий насправді Фрідріх Ульман. Цього до кінця не знає навіть його син Горст, а Горст — член нелегальної комуністичної спілки молоді Німеччини. Бідний хлопець. Фрідріх бачить, як важко доводиться синові: мало, зовсім мало молоді поділяє його погляди. Що ж поробиш, ще з пімпфів у юні голови втовкмачуються всілякі дурниці…

Непомітно для самого себе Ульман зітхнув: оце його турбувало найбільше — в деяких наслідних пролетарів, його товаришів і друзів, виростали діти, задурманені націстською пропагандою. А що можна було вдіяти, коли доводилося вивіряти кожний крок, а у фашистів — гітлерюгенд, у школі вчителі втовкмачують юнакам і дівчатам, що лише Гітлер відродить рейх, що вони повинні бути солдатами цього рейху, мужніми й відданими, що пожертвувати життям для фюрера — найбільше щастя. У школах співають “Вперед, легіонери”, у кінотеатрах ідуть бойовики на зразок “Кольберга”, молодь марширує в колонах, озброєна ножами, на ручках яких чорніють написи: “Кров і честь”.

Яких великих зусиль коштувало Ульманові вберегти Горста від усього цього шаленства! Він мусив посилати його до школи, зрештою, син повинен десь вивчати алгебру і фізику, але ж щовечора розмовляв з Горстом, розповідав про Шіллера, Шекспіра, Діккенса й Толстого, про Леніна й Тельмана, про справжніх комуністів — своїх друзів.