Ростислав Самбук: Крах чорних гномів

— Ідіть. Тільки прошу вас, Іване Олексійовичу, — мовив на прощання, — не вважати мого побажання відносно скорочення строків за наказ. Ні — то ні, ніхто вас у три вирви не жене: все треба добре продумати і вивірити. Зрештою, я покладаюсь на вас. Про хід підготовки прошу доповідати щовечора…

Дивлячись на дбайливо оброблені клаптики полів обабіч автостради, на побілені і розцяцьковані кілометрові стовпи, червоні черепичні дахи селищ, що виглядали з-за дерев, Петро раптом усвідомив, що ця розмова з генералом Роговцевим видається йому давньою-предавньою, ніби відбулася вона не на минулому тижні, а хто його зна коли — може, місяць, а може, й півроку тому…

Воістину незбагненні закони сприйняття часу людиною. Іноді минають роки, а якась зустріч чи розмова стоїть перед очима, як учорашня, таж, що відбулася годину тому, вже встигла вивітритись з пам’яті. Кирилюк виразно пам’ятав кожну деталь бесіди в кабінеті генерала, міг відтворити навіть інтонації Роговцева. Але дивне відчуття того, що вона відбулась бозна-коли, не полишало його. Може, тому, що весь час перед очима стояло останнє побачення з Катрусею.

Левицький відпустив його лише на дві години, і трапилось так, що Петро не зміг своєчасно попередити Катрусю. Він подзвонив у шпиталь, але там відповіли, що лікар Стефанишина сьогодні не працює. Відчувши, як обірвалося серце, Кирилюк набрав номер телефону гуртожитку. Невже не доведеться побачитись? Лише почувши Катрусин голос, трохи заспокоївся.

Видно, дівчині передалося хвилювання Петра, бо дозволила приїхати до себе. Вона жила в кімнаті з літньою жінкою-лікарем і, цінуючи її спокій, ніколи не запрошувала Петра до гуртожитку. Правда, попередила, що якраз прибирає помешкання — аби хлопець не дивувався і вибачив її. Та він уже не слухав. Збіг, стрибаючи через сходинки, на вулицю, де на нього вже чекала викликана підполковником “емка”, і за чверть години так само стрибав через сходинки, піднімаючись на четвертий поверх гуртожитку.

На його обережний стукіт ніхто не відповів. Петро легенько потяг на себе двері.

Катруся стояла на підвіконні і розвішувала фіранки. Звелась навшпиньки, намагаючись дотягтися до високо забитого цвяха. В усій її постаті було стільки грації, що Петро застиг, боячись ворухнутися, аби не сполохати дівчину.

Навкісні промені осіннього сонця зазирали в кімнату, виблискували на віконному склі, і ці грайливі сонячні зайчики дивно контрастували з темним силуетом Катрусі. Секунда та здалася Петрові довгою-предовгою — наче дівчина закам’яніла навшпиньках: тоненька, зі стрімким пагінням грудей. Ледь-ледь ворушився легкий ситець сукні — вітер бавився, підкреслюючи і без того чудові лінії дівочого тіла.

Катруся зачепила нарешті фіранку. Мабуть, протяг підказав їй, що хтось відчинив двері, — озирнулася. Побачивши Петра, кинула фіранку і стрибнула на підлогу.

Кирилюк продовжував стояти, спершись на одвірок. Чомусь йому здалося, що потрапив у казку, і ця дівчина, простоволоса, у ситцевій сукенці,— дивне створіння потойбічних сил.

— Причини двері! Протягне ж…

Навіть ці зовсім реальні слова не вивели його з заціпеніння. Машинально причинив двері, обіймав поглядом Катрусю. Ніколи ще не була така близька і бажана.

— У тебе щось трапилось? — почала дівчина, але, зазирнувши Петрові у вічі, все зрозуміла. Підійшла, поклала обидві долоні йому на груди, притиснулася до них щокою. — Вже?

— Так, — нахилився до дівчини Петро.

— Коли?

— Певно, завтра…

Більше Катруся ні про що не розпитувала. Знала — рано чи пізно вони розлучаться. Можливо, надовго. А може, назавжди. Дівчина не тішила себе ілюзіями, але цей день здавався далеким та нереальним. І ось — сталося…

— Я повернусь, Катрунцю, — якомога бадьоріше мовив Петро.

— Звичайно, повернешся, — відірвалась від нього Катруся, намагаючись дивитись весело. Петро зрозумів, чого коштувала їй ця удавана бадьорість, і знову ніжно пригорнув дівчину.

— Чекатимеш на мене? — запитав.

Катруся нічого не відповіла, лише глянула з докором. Гарячою долонею пестила йому щоку, потім пробігла пальцями по його вустах, підборіддю, наче не вірила, що це справді він, і ці зморшки біля губ — його, і прямі густі брови, і круте підборіддя — його… Боялась — відніме руку, і Петра не стане. Але невже таке може бути? Боже мій! Як недоладно все влаштовано на світі!

Петро знав: через півтори години він мусить іти. Півтори години — до смішного мало. Але ж це дев’яносто хвилин, ні — це кілька тисяч секунд, а кожна секунда для нього зараз — як вічність. І все ж вони спливають, ці секунди. Майже фізично відчував, як течуть вони повз нього і Катрусю, сміються, бавляться, показують язика — тисячі маленьких, кумедних, пустотливих секунд. Вони стукають йому в скроні, а може, це просто розбурхалась кров? Стук… стук…