Ю Несбьо - Нетопир

Харрі підніс склянку з віскі до рота і повільно випив, поглядаючи на Леб’є. Потім поставив порожню склянку на стіл і взяв виделку. Далі вони їли мовчки.

Коли Харрі почув, що допитати товсту сусідку Отто Рехтнаґеля Водкінс відрядив Юна, то мимоволі посміхнувся.

— Сподіваюся, вона його не розчавить, — сказав Леб’є.

Він підвіз Харрі до Кінґз-Крос, де той і зійшов.

— Спасибі, Сергію. Гадаю, далі я сам.

Леб’є помахав рукою і поїхав.

Сандра стояла там, де завжди. Харрі вона впізнала, тільки коли він підійшов зовсім близько.

— Привіт-привіт, — сказала вона, дивлячись ніби крізь нього вузькими зіницями.

Вони пішли до «Бурбон енд Біф», де офіціант швиденько підставив Сандрі стільця.

Харрі запитав, чого вона бажає, і замовив колу та велику порцію віскі.

— Хху, я думала, мене звідси потурять, — видихнула вона.

— Я тут наче як завсідник, — пояснив Харрі.

— Як ведеться твоїй подрузі?

— Бірґіті? — уточнив Харрі. — Не знаю. Вона не хоче зі мною розмовляти. Сподіваюся, що паскудно.

— Дивне бажання. Чого б то?

— Бо маю надію, що вона мене кохає.

Сандра хрипко розсміялася.

— А ти-то сам як, Харрі Ховлі?

— Паскудно, — сумно посміхнувся Харрі. — Та, можливо, буде трохи краще, коли я знайду вбивцю.

— Ти думаєш, я тобі в цьому допоможу? — Сандра закурила. Обличчя у неї було ще більш бліде і змарніле, ніж минулого разу, в очах — червоні прожилки.

— Ми схожі. — Харрі показав на їхні віддзеркалення в закіптюженій віконній рамі поряд зі столиком.

Сандра не відповіла.

— Я пам’ятаю, і досить чітко, як Бірґіта кинула твою сумку на ліжко і звідти повивалювалися речі. Спочатку, правда, мені здалося, що там був пекінес. — Він на секунду замовк. — Скажи, навіщо тобі світла перука?

Сандра поглянула у вікно. Точніше, на віддзеркалення в цьому вікні.

— Мені її купив один клієнт. Він хотів, щоб я її надягала, коли обслуговувала його.

— Хто цей…

Сандра похитала головою.

— Ні, Харрі. Я не скажу. У нашій роботі не так багато правил, але одне з тих, що є, — не розповідати, хто твої клієнти. І це хороше правило.

Харрі зітхнув.

— Боїшся, — сказав він.

Очі Сандри зблиснули.

— Кинь, Харрі. Не вийде.

— Можеш не розповідати мені, хто він, Сандро. Я й так знаю. Просто скажи: боїшся ти його чи ні?

— «Знаю», — роздратовано передражнила Сандра. — Звідки ж ти знаєш?

— Побачив камінчик, який викотився з твоєї сумки. Зелений кришталь, Сандро. Я його впізнав по зірці, яка на ньому намальована. Тобі його подарував він. Камінь з маминого магазину. «Кришталевий храм».

Вона дивилася на нього великими чорними очима. Червоні губи застигли у бридкій гримасі. Харрі обережно поклав їй руку на плече.

— Чому ти так боїшся Еванса Вайта, Сандро? Чому не хочеш здати його нам?

Сандра відсмикнула плече. І знову відвернулася до вікна. Харрі чекав. Вона шморгнула носом, і Харрі простягнув їй хустку, яку носив у кишені про всяк випадок.

— Уяви, не тільки в тебе кепські справи, — нарешті прошепотіла вона, обернувшись до нього. В очах додалося червоних прожилків. — Знаєш, що це? — Вона задерла рукав сукні, і Харрі побачив на руці безліч запалених уколів, подекуди з коростою.

— Героїн? — висловив здогад Харрі.

— Морфій, — відповіла Сандра. — Не кожен у Сіднеї ним торгує — все одно всі скочуються на героїн. А в мене на герик алергія. Не переношу. Якось спробувала — мало не здохла. Отже моя отрута — це морфій. Останнім часом на Кінґз-Крос лише одна людина може діставати морфій у потрібних кількостях. І розплачуватися він просить… грою. Я наводжу марафет і надягаю перуку. Все нормально, мені, сказати правду, до лампочки, головне — морфій! До того ж є й більші психи, ніж ті, хто просить тебе вбратися їхньою матусею.

— Матусею? — перепитав Харрі.

— Напевно, ненавидить її. Або любить понад усе. Не знаю. Він мені не казав, а я й питати не хочу! — Вона глухо розсміялася.

— А чому ти вирішила, що він її ненавидить? — запитав Харрі.

— Останнім часом він був грубіший, ніж звичайно, — пояснила Сандра. — Поставив мені кілька синців.

— Душив? — запитав Харрі.

Сандра заперечливо похитала головою.

— Пробував. Це було, коли в газетах писали про дівча з Норвегії, яке задушили. Він просто поклав мені руки на шию і велів не сіпатися і не боятися. Я потім про це й не згадувала.

— Чому?

Сандра знизала плечима.

— На людей впливає те, що вони читають і дивляться. Наприклад, якось у нас крутили фільм «Дев’ять з половиною тижнів». Відразу ж ціла купа клієнтів забажали, щоб ми повзали довкола них голими, а вони сиділи в кріслі й спостерігали.