Ю Несбьо - Нетопир

Пауза.

— Тобто ти вважаєш, що Ендрю Кенсинґгона вбили? — уточнив Водкінс. — Нехай. Тоді як?

— Вважаю, спочатку Ендрю змусили вколоти собі дуже велику дозу героїну. Очевидно, під дулом пістолета.

— А чому він сам не міг цього зробити, до того як прийшов? — запитав Юн.

— Не думаю, що такий обережний і досвідчений наркоман, як Ендрю, міг випадково допустити передозування. І потім, у Ендрю для цього просто забракло б героїну.

— А навіщо його вішати?

— Передозування не дає стовідсоткової гарантії. І невідомо, як би повівся його організм. Може, Ендрю протягнув би ще скільки, що встиг би все розповісти. Головне — позбавити його можливості чинити опір, щоб без особливих зусиль затягти на табурет і обмотати дріт навколо шиї. До речі, про дріт. Леб’є?

— Експерти перевірили дріт, — почав Леб’є, повільно жуючи зубочистку. — Дроти, які висять під стелею, як правило, не миють. І ми припускали, що там є відбитки пальців. Проте дріт виявився чистим як… е-е.

Леб’є якось невиразно змахнув рукою.

— Як щось дуже чисте? — підказав Юн.

— Авжеж. І, крім наших, більше нічиїх відбитків не було.

— Або Ендрю заздалегідь протер дріт, а потім накинув петлю на шию, не торкаючись її руками, — уголос міркував Водкінс, — або хтось зробив це за нього. Ви це хочете сказати?

— Про це свідчать докази, шефе.

— Але якщо цей хлопець такий розумник, яким ви його змалювали, навіщо він вимкнув світло, коли виходив? — Водкінс обвів стіл поглядом.

— Він зробив це автоматично, — відповів Харрі. — Не замислюючись. Так роблять люди, виходячи з власної квартири. Або з квартири, від якої в них є ключ і куди вони можуть приходити як до себе додому.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він геть змок, як миша, і йому страшенно хотілося випити.

— Гадаю, треба шукати таємного коханця Отто Рехт-наґеля.

До ліфта Леб’є і Харрі зайшли разом.

— Ітимеш обідати?

— Та збираюся, — відповів Харрі.

— Не проти, якщо я з тобою?

— З радістю.

Розмовляти не хотілося. А з Леб’є легко було мовчати.

Вони знайшли вільний столик у кафе «Саудерн» на Мар-кет-стрит. Харрі замовив «Джим-Бім». Леб’є відірвався від меню:

— Два салати з баррамунді, дві чорні кави і доброго свіжого хліба.

Харрі здивовано поглянув на Леб’є.

— Дякую, та я краще утримаюся, — сказав він офіціанту.

— Виконуйте замовлення, — посміхнувся Леб’є. — Мій колега так говорить, бо ніколи не куштував баррамунді.

Офіціант пішов. Харрі поглянув на Леб’є. Той сидів, поклавши обидві руки на стіл долонями вниз, і по черзі дивився на них, ніби намагаючись знайти відмінності.

— Замолоду я якось добирався до Кернза автостопом уздовж Великого Бар’єрного рифу, — сказав він, звертаючись до своїх випещених рук. — І в готелі для туристів зустрів молодих німкень, які подорожували навколо світу. Вони взяли напрокат автомобіль і їхали від самого Сіднея. Німкені детально розповіли мені, де побували, як довго й чому, і як планують свою подальшу подорож. Напевно, це в німців уроджене. Коли я запитав, чи бачили вони кенгуру, вони з поблажливою усмішкою сказали, що, зрозуміло, бачили. І напевно поставили галочку в своєму списку напроти пункту «Подивитися кенгуру». «Ви їх погодували?» — запитав я. Вони здивовано перезирнулися, а потім відповіли: «Звишайно, ніхт». — «Чому? Вони такі милі». — «Але ш вони були мерттві».

Ця розповідь так вразила Харрі, що він забув посміятися. Виявляється, кенгуру часто вискакують на проїжджу частину, і ті, хто виїжджає за місто, часто бачать їхні трупи на узбіччі дороги.

Офіціант приніс Харрі віскі. Леб’є вів далі, тепер дивлячись на склянку:

— Позавчора я бачив дівчину, таку гарну, що мені захотілося погладити її по щоці й сказати що-небудь приємне. Їй було трохи більше двадцяти. Синя сукня, босі ніжки. Та вона була мертва. Як ти вже зрозумів, блондинка, зі слідами зґвалтування й задушення. І вночі мені снилося, що трупи таких милих, безтурботних і безпечних дівчат лежать на узбіччях по всій Австралії: від Сіднея до Кернза, від Аделаїди до Перта, від Дарвіна до Мельбурна. І все з однієї-єдиної причини — бо ми не впоралися з розслідуванням і зволіли заплющити очі. Бо зробили недостатньо. Бо ми дозволили собі звичайні людські слабкості.

Харрі розумів, куди хилить Леб’є. Офіціант приніс рибу.

— Ближче за всіх підійшов до розгадки ти, Харрі. Ти лежав, притуливши вухо до землі, і, можливо, почуєш, коли він наблизиться знову. Існує сто причин, щоб напитися, але якщо валятимешся і блюватимеш у себе в кімнаті, ти нікому не допоможеш. Наш противник — не людина. Тому й ми не можемо дозволити собі бути людьми. Треба все витримати, треба боротися. — Леб’є взяв серветку. — Але й попоїсти теж треба.