Ю Несбьо - Нетопир

Харрі спантеличено поглянув на неї:

— Звідки ти знаєш?

— Більшість п’ють різну гидоту. Просто задля різноманітності.

— От як? І ти теж п’єш?

Сандра знизала плечима:

— Не те щоб п’ю… Я намагаюся кинути. Худну.

— Не те щоб, — повторив Харрі. — Тобто ти сама не знаєш, про що говориш. Дивилася «Покидаючи Лас-Вегас» з Ніколасом Кейджем?

— Що?

— Проїхали. Загалом, кіно про алкоголіка, який вирішив упитися до смерті. У це я якраз можу повірити. Але він дудлив усе, що трапиться: джин, горілку, віскі, бурбон, бренді, всяку погань. Згодиться, якщо вибирати нема з чого. Та цей хлопець прийшов у відому на весь світ винну крамницю Лас-Вегаса, у нього купа грошей, і йому однаково, що пити. Взагалі однаково! Ніколи не бачив п’яницю, якому плювати, що пити. Якщо вже ти знайшов своє пійло, то пити будеш лише його, вірно? А фільм навіть номінували на «Оскар».

Харрі закинув голову, залпом видудлив свою пляшку і пішов відчиняти балконні двері.

— А далі? — запитала Сандра.

— Спився, — сказав Харрі.

— Я запитую, дали йому «Оскара»?

— Візьми із сумки пляшку і йди сюди. Посидимо на балконі, подивимося на місто. У мене дежавю.

Сандра прихопила дві склянки, пляшку і сіла поряд з ним, притулившись спиною до стіни.

— Забудьмо, що творив цей диявол за життя. Вип’ємо за Ендрю Кенсинґтона. — Харрі розлив віскі по склянках.

Мовчки випили. Харрі засміявся.

— А той хлопчина з «Бенд», Річард Мануель. У нього були серйозні проблеми, не тільки через пияцтво, а… по життю. І він не витримав, повісився в готелі. У нього вдома знайшли дві тисячі пляшок — і всі однаковісінькі, з-під Ґран Марньє.

Лише з-під нього. Розумієш? Мерзенний апельсиновий лікер! Він знайшов те, що йому було потрібно. Куди там Ніколасу Кейджу! Ет, на дивному світі ми живемо.

Він широким жестом показав на зоряне небо Сіднея. Випили ще. Очі Харрі почали злипатися. Сандра провела рукою по його щоці.

— Слухай, Харрі, мені час іти. А тобі, думаю, час спатоньки.

— Скільки коштує ціла ніч? — Харрі налив собі ще віскі.

— Не думаю, що…

— Почекай. Доп’ємо і почнемо. Обіцяю кінчити швидко, — усміхнувся Харрі.

— Ні, Харрі. Я піду. — Сандра встала і схрестила руки на грудях.

Харрі теж підвівся, не втримав рівновагу й хитнувся до балконних перил, та Сандра втримала його. Він повис на її худому плечі й прошепотів:

— Доглянь за мною, Сандро. Цю ніч. Заради Ендрю. Що я кажу? Ради мене.

— Теді ще подумає…

— Теді отримає свої гроші й заткнеться. Будь ласка.

Сандра зітхнула:

— Ходімо. Але давайте спочатку знімемо з вас це лахміття, містере Ховлі.

Дотягнувши його до ліжка, вона зняла з нього черевики і штани. Сорочку він дивом зумів розстебнути сам. Сандра миттю стягла через голову свою чорну міні-спідницю. Без одягу вона була зовсім худа: стирчасті плечі і стегна, маленькі груди й обтягнуті шкірою ребра, схожі на пральну дошку. Коли Сандра вимикала світло, Харрі помітив у неї на спині і ногах великі синці.

Вона лягла поряд з ним, провела рукою по його гладеньких грудях і животі.

Від неї трохи тхнуло потом і цибулею. Харрі дивився в стелю і дивувався, що ще може розрізняти запахи.

— Цей запах, — сказав він, — від тебе чи від твоїх сьогоднішніх клієнтів?

— І те й інше, — відповіла Сандра. — Неприємно?

— Та ні, — сказав Харрі, хоча і не зрозумів, що вона має на увазі: запах чи клієнтів.

— Ти п’яний як чіп, Харрі. Не треба…

— Ось. — Харрі поклав її вологу теплу руку собі між ніг.

Сандра розсміялася:

— Ого. А мати казала, мужики від випивки тільки язиком вихати мастаки.

— У мене все навпаки, — сказав Харрі. — Язик німіє, зате розв’язується все інше. Не знаю чому, але так було завжди.

Сандра сіла на нього, стягнула трусики і, облишивши балачки, взялася до своєї справи.

Він дивився, як вона підстрибує вгору-вниз. Вона зустріла його погляд і посміхнулася, як людина, що зустрілася з кимось поглядом у трамваї.

Харрі заплющив очі і, слухаючи ритмічне поскрипування ліжка, подумав, що не зовсім врахував дію алкоголю. Він майже нічого не відчував. Сандра невпинно працювала. Думки Харрі сповзли під ковдру, виповзли з ліжка і вилетіли у вікно, до зоряного неба, через океан, до берега, відокремленого від моря білою смужкою.

Спустившись, він зрозумів, що це пляж, а підлетівши ближче, упізнав містечко, в якому бував раніш, і дівчину, що лежала на піску. Вона спала. Він приземлився поряд з нею, тихо, щоб не розбудити її, ліг і заплющив очі. Коли він прокинувся знову, вже вечоріло. Він лежав на пляжі сам. Неподалік, перед фасадами високих готелів на тому боці вулиці, проходжувались люди, яких він, здається, десь бачив. Може, в кіно? Дехто був у темних окулярах і прогулювався з маленькими худими собачками.