Ю Несбьо - Нетопир

Ендрю допив вино, а Харрі став міркувати над цим. І над тим, що за свої тридцять два роки він жодного разу не їв смачнішої риби.

— Ні, расизму тут не більше, ніж в інших країнах. Австралія — полікультурна країна, тут живуть люди з усіх кінців світу. Просто щоб піти до ресторану, мені доводиться надягати костюм.

Харрі кивнув. Що тут скажеш?

— Я чув, Інґер Холтер працювала в барі?

— Так, звичайно. Бар «Олбері» на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні. Я думаю, увечері можна буде туди навідатися.

— А чому не зараз? — Харрі починала дратувати уся ця непоквапливість.

— Тому що спочатку треба привітатися з господарем.

Несподівано на зоряному небі з’явився Плутон.

Ґліб-пойнт-роуд виявилася затишною і не дуже діловою вулицею, всуціль забудованою скромними ресторанчиками, в основному з національною кухнею.

— Колись тут був богемний район Сіднея, — розповідав Ендрю. — У сімдесятих я жив зовсім неподалік. Ще й досі тут можна знайти вегетаріанські ресторани для людей, що звихнулися на охороні природи та альтернативному способі життя, а також книжкові крамниці для лесбіянок та багато чого іншого. А от старі добрі хіпі і «кислотники» перевелися. Що популярнішою ставала Ґліб, то дорожчало тут мешкання, і тепер я зі своєю зарплатою поліцейського вже не можу собі цього дозволити.

Вони звернули праворуч, до Херфорд-стрит, і увійшли у хвіртку з номером 54. Назустріч їм з виском вискочила невелика кудлата чорна істота і вишкірила дрібні гострі зубки.

Чудовисько мало розлючений вигляд і вражаюче нагадувало ілюстрацію з туристичного буклету. «Тасманійський диявол. Агресивний, мертвою хваткою хапає за горло. Вид на межі зникнення». На останнє Харрі покладав великі надії. Але коли цей екземпляр кинувся вперед з широко роззявленою пащею, Ендрю копняком відкинув його, і тварина, скавучачи, відлетіла в кущі.

Коли поліцейські проминули сходи, у дверях їх зустрів заспаний черевань.

— Що ви зробили з моєю псиною? — запитав він невдоволено.

— Вона умліває від пахощів рож, — з посмішкою пояснив Ендрю. — Ми з поліції. Відділ убивств. Містер Робертсон, якщо не помиляюся?

— Не помиляєтеся. Що вам потрібно ще? Я вже сказав, що сказав усе, що знаю.

— А тепер ви сказали, що сказали все, що сказали… — Ендрю замовк, але не припинив посміхатися.

Харрі почав переминатися з ноги на ногу.

— Вибачте, містере Робертсон, не хочу вас надто дивувати, але це — брат Інґер Холтер, і він хоче оглянути її кімнату. Якщо це, звичайно, не завдасть вам клопоту.

Вираз обличчя Робертсона відразу змінився:

— Перепрошую, я не знав… Проходьте! — Він відхилив двері і подався сходами вгору, показуючи їм дорогу. — Я ж бо навіть не знав, що в Інґер є брат. Але коли ви сказали, я відразу ж помітив схожість.

За його спиною Харрі повернув до Ендрю стражденне обличчя.

Кімнату Інґер навіть не намагалися прибрати. Скрізь валялися одяг, журнали, повні попільнички і порожні пляшки.

— Е-е, поліцейські просили поки нічого не чіпати.

— Зрозуміло.

— Якось увечері вона просто не повернулася додому. Зникла.

— Спасибі, містере Робертсон, ми про це читали.

— Я говорив їй, що не треба ходити дорогою між Брідж-роуд і рибним ринком, коли повертаєшся додому пізно. Там темно і багато чорних і жовтих… — Він осікся і покосився на Ендрю Кенсинґтона. — Вибачте, я не хотів…

— Усе гаразд. Можете йти, містере Робертсон.

Робертсон почовгав униз по сходах, і поліцейські почули, як він відкорковує пляшку на кухні.

Отже, в кімнаті було ліжко, декілька книжкових полиць і письмовий стіл. Оглядівшись, Харрі спробував уявити собі Інґер Холтер. Легко зрозуміти, якщо вжитися в шкуру потерпілого. Він пригадав те розв’язне дівчисько з телепрограми, її добрі юні починання і синій невинний погляд.

В усякому разі, на домонтарку вона не тягнула і вже напевно не збиралася проводити у гніздечку весь вільний час. Картин у кімнаті не було, лише афіша «Відважного серця» з Мелом Ґібсоном: Харрі запам’ятав цей фільм тільки тому, що він незрозуміло за що дістав «Оскара». Ага, подумав поліцейський, значить, на фільмах вона розумілася кепсько. Як і на чоловіках. Сам Харрі, подібно до багатьох інших, вважав, що з боку Ґібсона було просто зрадою стати голлівудською зіркою.

Ще на стіні висіла фотографія Інґер і якихось волосатих і бородатих молодиків на лавці перед яскраво освітленим будинком, схожим на салун. На ній було вільне бузкове плаття. Розпущене світле волосся облямовувало бліде серйозне обличчя. Вона тримала за руку юнака, який притискав до себе дитину.