Ю Несбьо - Нетопир

— То коли ти їдеш?

— Як тільки із справи викреслять усіх, з ким Інґер Холтер підтримувала стосунки. Завтра поговорю з Маккормаком. Швидше за все, виїду до суботи. Якщо не з’явиться свіжий слід. Інакше справа може затягнутись. Але і в цьому разі тут завжди залишається посол.

Вона кивнула. Поряд з ними розташувалася група японських туристів, і тепер шипіння відеокамер змішувалося з какофонією японської мови, криками чайок і шумом пропливаючих катерів.

— До речі, знаєш, що архітектор Оперного театру просто кинув свій проект? — раптом запитала Бірґіта.

Коли вичерпалися кошти, виділені на спорудження Сіднейського оперного театру, данський архітектор Йорн Утсон кинув усе і на знак протесту поїхав.

— Авжеж, — відповів Харрі. — Ми говорили про це минулого разу, коли приходили сюди.

— Подумай, як це — поїхати від того, що ти почав. Від того, в успіх чого вірив. Я б не змогла.

Вони вже вирішили, що Бірґіта не поїде до «Олбері» автобусом, а піде туди пішки у супроводі Харрі. Але розмовляти власне було ні про що, і від Оксфорд-стрит до Паддінґгона вони йшли мовчки. Десь далеко гримнуло, і Харрі підвів здивований погляд на чисте блакитне небо. На розі вулиці вони побачили примітного сивого чоловіка в бездоганному костюмі і з плакатом на грудях: «Таємна поліція відібрала у мене працю і дім, зруйнувала моє життя. Офіційно таємної поліції не існує, у неї немає ні адреси, ні телефону, про неї не пишуть у бюджеті. Ці люди гадають, що залишаться безкарними. Допоможіть знайти бандитів і притягнути їх до суду. Підпишіться або пожертвуйте грошей». У руках він тримав блокнот, помережаний підписами.

Коли вони йшли повз магазин музичних дисків, Харрі, підкоряючись якомусь імпульсу, вирішив зайти. За стійкою у напівтемряві стояв юнак у сонячних окулярах. Харрі запитав, чи немає у них дисків Ніка Кейва.

— Sure, he's Australian, [41] Аякже, він же австралієць ( англ. ). — відповів юнак і зняв окуляри. На лобі в нього було татуювання у вигляді орла.

— Дует. Щось про «дику рожу», — почав Харрі.

— Так, так, зрозумів, що вам потрібно. «Where The Wild Roses Grow» [42] «Там, де ростуть дикі рожі» ( англ. ). з «Murder ballads» . [43] «Балади про вбивство» ( англ. ). Тупа пісня. І альбом тупий. Краще купіть який-небудь його гарний диск.

Юнак знову надів окуляри і зник за стійкою.

Харрі так і залишився стояти у напівтемряві, кліпаючи від здивування.

— А що такого особливого в цій пісні? — запитала Бірґіта, коли вони знову вийшли на вулицю.

— Та ні, нічого. — Харрі голосно розсміявся. Хлопець з магазину розвеселив його. — Кейв і та дівчина співають про вбивство. Але звучить красиво, майже як освідчення в коханні. Хоча пісня, звичайно, тупа, — Харрі знову розсміявся. — Здається, це місто починає мені подобатися.

Вони пішли далі. Харрі роззирнувся на всі боки. На Оксфорд-стрит вони були, мабуть, єдиною різностатевою парою. Бірґіта взяла його за руку.

— Ти не бачив тутешнього гей-параду на свято Марді Ґра, — сказала вона. — Він якраз проходить по Оксфорд-стрит. Торік з усієї Австралії з’їхалося півмільйона глядачів і учасників. Просто божевілля якесь!

Вулиця геїв і лесбіянок. Аж тепер Харрі звернув увагу на те, який одяг продають у тутешніх крамницях. Латекс. Шкіра. Обтиснуті маєчки і шовкові трусики. Блискавки і заклепки. Але ексклюзивно і зі смаком, без пітної вульгарності, якою буквально просякнуті стрип-клуби на Кінґз-Крос.

— Коли я був маленький, поряд з нами жив голубий, — сказав Харрі. — Йому було вже за сорок, він жив сам, і всі сусіди знали, хто він такий. Узимку ми кидали в нього сніжками, гукали: «педик!» — і тікали геть, бо думали, що коли він нас упіймає… Але він ніколи не гнався за нами. Лише насував шапку на вуха і йшов додому. Одного дня він переїхав. Він не зробив мені нічого поганого, і я не знаю, за що так його ненавидів.

— Люди бояться того, чого не знають. І ненавидять те, чого бояться.

— Яка ти розумна! — сказав Харрі.

Бірґіта вдарила його у живіт, і він, скрикнувши, упав на тротуар. Бірґіта розсміялася і попросила не розігрувати спектаклів. Харрі підвівся і решту Оксфорд-стрит біг за нею.

— Сподіваюся, він переїхав сюди, — закінчив він свою розповідь.

Після розставання з Бірґітою (Харрі піймав себе на думці, що тепер кожне прощання з нею стає для нього «розставанням») він попрямував до автобусної зупинки. Перед ним стояв хлопчина з норвезьким прапором на рюкзаку. Коли підійшов автобус, Харрі вже придумав, як показати, що він теж з Норвегії.