Ю Несбьо - Нетопир

— Ми так зрозуміли, містере Робертсон, що ви знайомі з Евансом Вайтом. Що ви можете нам розповісти? — Харрі дістав блокнот. Він не збирався нічого записувати, але з досвіду знав, що сам вигляд блокнота викликає у свідків відчуття значущості їхніх свідчень. Свідки підходять до справи серйозніше, намагаються не допускати у свідченнях помилок і точніше називають імена, назви місць і час у годинах і хвилинах.

— Констебль Кенсинґтон зателефонував мені і запитав, хто заходив до Інґер Холтер, коли вона тут жила. І я сказав, що, здається, бачив того хлопця з фотографії, де він з дитиною.

— Он як?

— Так, цей хлопець, наскільки я знаю, приходив сюди двічі. Вперше вони зачинилися у неї в кімнаті і не виходили звідти дві доби. Її було дуже… е-е… дуже чути. Я подумав про сусідів і увімкнув гучну музику, щоб не ставити їх у незручне становище. Тобто, Інґер і того хлопця. Гадаю, їм це не надто заважало. За другим разом він зайшов до неї і майже відразу вийшов.

— Вони посварилися?

— Гадаю, так. Вона кричала, що розкаже тій заразі, який він мерзотник. І що вона розкаже декому про його плани.

— Декому?

— Вона назвала ім'я, але я забув.

— А ця «зараза» — хто це може бути? — запитав Ендрю.

— Я намагаюся не втручатися в особисте життя квартирантів, констеблю.

— Чудове пиво, містере Робертсон. То що це за «зараза»? — Ендрю, здавалося, не чув його відповіді.

— Ну, як би це… — протягнув Робертсон. Його очі нервово бігали від Ендрю до Харрі і назад. Він спробував посміхнутися. — Це ж дуже важливо для слідства, чи ж не так?

Питання повисло в повітрі.

Ендрю, грюкнувши, поставив пляшку на стіл і суворо поглянув на домовласника.

— Ви, Робертсоне, надто багато дивитеся телевізор. Гадаєте, я зараз непомітно покладу на стіл стодоларовий папірець, ви шепнете мені ім’я і ми мовчки розійдемося? В дійсності все не так, і ми зараз зателефонуємо, і сюди під виття сирен примчить поліцейська машина, на вас надінуть наручники і заберуть, хочете ви того чи ні, на очах у всіх сусідів. Потім, у дільниці, вам в обличчя світитимуть лампою і як «можливому підозрюваному» влаштують допит на всю ніч. Без адвоката. В дійсності все може обернутися вироком за приховування інформації у справі про вбивство. Це робить з вас співучасника і гарантує шість років суворого режиму. Ну, як вам таке, містере Робертсон?

Зблідлий Робертсон безгучно хапав ротом повітря. Як акваріумна рибка, котра зрозуміла, що обід зараз буде не в неї, а з неї.

— Я… я не хотів, щоб… — нарешті вимовив він.

— Востаннє запитую: хто така ця «зараза»?

— Напевно, та, на фотографії… та, яка була тут.

— На якій фотографії?

— На тій, що висить у неї в кімнаті. Вона там стоїть позаду Інґер і того хлопця. Така маленька, засмагла, з пов’язкою на лобі. Я її впізнав, бо кілька тижнів тому вона приходила сюди і запитувала Інґер. А коли я її покликав, вони вийшли на сходи і стали розмовляти. Потім — кричати і лаятися. Грюкнули двері, і заплакана Інґер побігла до своєї кімнати. Більше я тієї дівчини не бачив.

— Не могли б ви принести цю фотографію, Робертсоне? Я залишив копію у своєму кабінеті.

Робертсон був сама послужливість. Він миттєво побіг і повернувся з тим самим груповим знімком. Харрі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, хто ця жінка.

— Мені відразу здалося, що я її десь бачив, — сказав він.

— Це ж наша жаліслива мадам! — здивовано вигукнув Ендрю.

— Думаю, її звуть Анджеліна Хатчинсон.

Коли вони поверталися, тасманійського диявола не було видно.

— Детективе Кенсинґтон, ти не замислювався, чому всі звуть тебе «констеблем»? — поцікавився Харрі, коли вони вже сіли в автомобіль.

— Тому що у мене приємна зовнішність. «Констебль» звучить як «добрий дядечко», га? — із задоволеним виглядом запитав Ендрю. — І я не наважуюся їх поправляти.

— Авжеж, просто плюшевий ведмедик, — розсміявся Харрі.

— Коала, — сказав Ендрю.

— «Шість років суворого режиму»! — пригадав Харрі. — Ну ти і брехло!

— Більше нічого на думку не спало, — відповів Ендрю.

У Сіднеї йшов дощ. Вода ляпотіла по асфальту, розбивалася об стіни будинків і тонкими струмками бігла уздовж хідників. Люди квапилися куди-небудь сховатися, розпліскуючи воду каблуками. Дехто, звичайно, слухав уранці прогноз і захопив із собою парасольку. І тепер парасольки прокльовувалися на вулиці, як величезні яскраві поганки. Ендрю і Харрі стояли і чекали на зелене світло на Вільям-стрит біля Ґайд-парку.