Ю Несбьо - Нетопир

Поки Валли не було, Муура подалася збирати мед для свята. А проте його було не так-то легко знайти, і їй довелося піти від стоянки далі, ніж звичайно. І прийшла вона в долину валунів. Над долиною залягла дивна тиша: не чулося ні птахів, ні комах. Вона вже хотіла піти далі, як раптом побачила гніздо, а в ньому — великі яйця. «Треба взяти їх із собою на свято», — подумала вона і простягнула до них руку.

Тієї ж миті вона почула, як по каменях хтось повзе, і не встигла Муура ні кроку ступити, ні рота розтулити, як величезний рудувато-жовтий змій обвив їй лоно. Муура намагалася звільнитися, але в неї ніяк не виходило, змій почав душити її. Дівчина поглянула в небо і спробувала вигукнути ім’я Валли, та їй забракло повітря. А змій душив і душив її і врешті-решт витиснув до краплі все життя з Муури і переламав їй усі кістки. Потім змій поповз туди, звідки й приповз, — у тінь, де його неможливо було розгледіти, бо всі кольори зливалися в один у грі сонячних променів між деревами і каменями долини.

Лише через два дні понівечене тіло Муури знайшли в долині валунів. Невтішним було горе батьків дівчини. Мати плакала і запитувала чоловіка, що вони скажуть Валлі, коли той повернеться додому.

Ендрю сяйливими очима поглянув на Харрі й Бірґіту.

— Багаття вже догоряло, коли на світанку наступного дня з полювання повернувся Валла. Хоча похід був тяжкий, кроки воїна були легкі, а в очах промінилася радість. Він підійшов до батьків Муури, що мовчки сиділи біля багаття.

«Ось мої дарунки», — сказав він. І здобич його була багата: кенгуру, вомбат і стегна ему.

«Ти якраз устиг до похорону, Валло, який мав стати нам за сина», — сказав батько Муури. Здавалося, Валлу хтось боляче вдарив, і йому погано вдавалося приховувати свій біль і скорботу. Але, як загартований воїн, він стримав сльози і сухо запитав:

«Чому ви не поховали її раніше?»

«Тому що знайшли її лише сьогодні», — відповів батько.

«Тоді я піду за нею і зажадаю її душу назад. Наш віринун складе її зламані кістки, а я знову вдихну в її душу життя».

«Пізно, — відповів батько. — Її душа вже відлетіла туди, куди потрапляють душі всіх померлих жінок. Але живий ще її вбивця. Ти виконаєш свій обов’язок, сину?»

Валла пішов од них, не мовивши й слова. Він жив в одній землянці з іншими неодруженими чоловіками племені. Але навіть з ними він не заговорив. Декілька місяців Валла сидів самотою, не долучаючись до загального співу і танців. Одні гадали, він намагається загартувати своє серце і забути Мууру. Другі говорили, що він хоче піти за Муурою в жіноче царство мертвих.

«У нього не вийде, — говорили вони. — Жінки потрапляють в одне царство, а чоловіки — в інше».

Якось до вогнища підсіла жінка, яка сказала:

«Ви помиляєтеся. Просто він затоплений у думки про те, як помстити ся за свою наречену. Може, ви думаєте, досить просто взяти спис і вбити Буббура — рудувато-жовтого змія? Ви ніколи його не бачили, а я бачила — одного разу, коли була маленька. Я посивіла того ж дня. Це було найжахливіше видовище на світі. Повірте мені, Буббура можна перемогти лише хоробрістю і хитрістю. І я вірю, що у цього молодого воїна вони є».

Назавтра Валла прийшов до вогнища. Його очі сяяли; здавалося, він навіть був веселий. Він запитав, хто піде з ним збирати смолу.

«У нас є смола, — здивувалися його гарному настрою одноплемінники. — Можеш взяти у нас».

«Мені потрібна свіжа смола, — відповів він, засміявся, побачивши їх перелякані обличчя, і сказав: — Ходімо, і я покажу, навіщо мені потрібна смола».

Цікаві пішли з ним, а коли вони зібрали смолу, він повів їх у долину валунів. Влаштувавшись на найвищому дереві, Валла попросив решту відійти на край долини. З собою він узяв лише вірного друга. Сидячи на дереві, вони вигукували ім’я Буббура, і луна розносила їхні крики долиною, залитою сонцем.

Раптом виткнулася рудувато-жовта голова. Змій прислухався, звідки долинають крики. Довкола кишіли маленькі рудувато-жовті змієнята, що вилупилися з тих яєць, які бачила Муура. Валла і його друг зліпили із смоли великі балабухи. Коли Буббур побачив воїнів, він розкрив пащу, висолопив язика і кинувся на друзів. Був полудень, і сонце яскраво висвічувало білі зуби і червону пащу Буббура. Але в ту саму мить Валла кинув найбільшу балабуху прямо в розкриту змієву пащу. Щелепи мимоволі зімкнулись, і зуби зав’язли в смолі.

Буббур почав качатися по долині, але ніяк не міг звільнитися від смоли, зав’язлої в пащі. Те ж саме Валла і його друг зробили з іншими зміями, і незабаром їх можна було не боятись, бо вони не могли розтиснути щелеп. Потім Валла погукав решту людей, і ті просто перебили всіх зміюк. Буббур таки вбив найвродливішу дочку племені, а потомство Буббура рано чи пізно виросло б у таких самих страшних гадів. З тих пір таких жахливих рудувато-жовтих змій в Австралії поменшало. Але людський страх не зник, а зростав з кожним роком.