Ю Несбьо - Червоногрудка

Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.

Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.

— Почнімо, — сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.

Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.

Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти — порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них — ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.

— Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання — забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.

Почулися стримані смішки.

— Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і — найголовніше! — о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.

Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.

— Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, — додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.

— Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, — вів далі Браннхьоуґ. — В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені — тисяча сімсот.

Почувся гомін.

— Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.

Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.

— Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, — саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.

Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у газеті «Афтенпостен».

Потім сплеснув руками:

— Гадаю, зайве пояснювати, як це мало — два місяці. І це означає, що нам слід проводити координаційні збори щодня о десятій годині в цій кімнаті. І доки ми відповідаємо за цих четверо хлопців, забудьте про все інше! Жодних відпусток і відгулів! Жодні хвороби не будуть вам виправданням. Є запитання чи можна продовжувати?

— Але ми вважаємо… — почав статс-секретар.

— Депресії в тому числі, — урвав його Браннхьоуґ.

Б’ярне Мьоллер мимоволі розреготався.

— Але ми… — знову почав статс-секретар.

— Будь ласка, Мейрику, — раптом підвищив голос Браннхьоуґ.

— Га?

Шеф СБП Курт Мейрик підвів свою блискучу голену голову й поглянув на Браннхьоуґа.

— Ви, здається, хотіли розповісти нам про те, як СБП оцінює можливу небезпеку? — запитав Браннхьоуґ.

— А, це, — сказав Мейрик. — У нас є з собою копії.

Мейрик був родом з Тромсьо і розмовляв характерною непослідовною сумішшю рідного діалекту та ріксмолу. [2] Ріксмол — найбільш унормована форма букмолу — норвезької «книжкової мови» на основі данської (на відміну від лансмолу, заснованого на діалектах). Він кивнув жінці, що сиділа поряд з ним. Браннхьоуґ теж поглянув на неї. Понад усякий сумнів, без косметики, коротке темне волосся недбало підстрижене і сколоте якоюсь бридкою шпилькою, а на її синій шерстяний костюм не можна було дивитися без нудьги. Але хоча вона й занадто серйозно хмурила чоло, як це часто роблять співробітники-жінки, боячись, що інакше їх не сприймуть всерйоз, Браннхьоуґу все це навіть подобалося. У неї були ніжні карі очі, а високі вилиці надавали і аристократичного, майже ненорвезького вигляду. Він бачив її й раніше, але тоді у неї була інша зачіска. Як же її звали, здається, щось біблійне — Рахіль? Ракель? Може, вона недавно розлучилася, тоді її нинішню зачіску цілком можна пояснити. Вона нахилилася до портфеля, який стояв між нею та Мейриком, і погляд Браннхьоуґа мимохіть ковзнув по її блузі, але та була застебнута під саме горло, тож нічого привабливого побачити не вдалося. Цікаво, її діти вже ходять до школи? Може, запросити її на вечерю до якогось готелю в центрі?