Ю Несбьо - Червоногрудка

Він узяв кавоварку.

— Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, — сказав Харрі. — В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.

— Ну от. — Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. — Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.

— А що ви можете розповісти про Евена Юля?

— Багато що. Якщо треба.

— Так. Треба.

Фьоуке підвів кущасту брову.

— Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?

— Я взагалі ні в чому не впевнений.

Фьоуке в задумі подув на каву.

— Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав — Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.

— Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?

— Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… — Фьоуке поморщився. — Ходімо прогуляємося, — запропонував він. — Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.

Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.

— Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, — сказав Фьоуке. — Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.

— Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?

— Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.

— Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?

Фьоуке уважно подивився на Харрі:

— Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?

— Поки що це тільки припущення, — відповів Харрі.

— Так, я часто розповідав про Даніеля, — сказав Фьоуке. — Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий — такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.

— Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?

— Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.

— Що?

— Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день — усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.

— Тому що вона була дівчиною Даніеля?

— Гадаєте, це важливо? — Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.

— Дуже.

— Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького легіону».

Вони дійшли до вершини пагорба, і Харрі витер піт з чола. А Фьоуке майже не задихався.

— Евен Юль так швидко зробив собі ім’я в історіографії, бо як боєць Опору виявився ідеальним інструментом для переписування військової історії Норвегії. У новій історії має якомога менше говоритися про реальні масштаби колабораціонізму і якомога більше — про таке дрібне явище, як рух Опору. Наприклад, у книзі Юля потопленню «Блюхера» [54] Німецький крейсер «Блюхер» був потоплений англійським флотом у Північному морі під час Першої світової війни присвячено п’ять сторінок, але ніде не сказано про те, що після війни за співпрацю з німцями було засуджено майже сто тисяч норвежців. Адже й це працює — люди досі вірять, що народ нібито об’єднався тоді перед загрозою нацизму.